м. Макіївка, м. Донецьк.
Січень 2022. Відповіді надані українською.
1. Яким було ваше літо 2014? Що спонукало вас залишитися чи поїхати?
Я мало що розуміла тим літом, мені було 17, і я зовсім мало орієнтувалася в політичних обставинах, але вже тоді інколи відбувалися напади страху через незрозумілість ситуації. Пам’ятаю, як ми з мамою гуляли містом, вже окупованим, подекуди стояли барикади, але центр був зовсім тихий. Ми чули гуркіт десь здалеку, але мама сказала, що це будівництво. А вже потім ми дізналися, що це були вибухи. До речі, зовсім поряд з нашим районом, і відчуття небезпеки почало давати про себе знати яскравіше.
Або ситуація з гуртожитком – я деякий час жила там. Це ряд будівель поряд з великим донецьким парком Шевченка, усі гуртожитки там для студентів ДонНУ. Після того, як усі студенти виїхали, там почали жити днрівські бійці. У наших кімнатах і з речима, що ми туди привозили. Мені завжди було цікаво, чи зручно їм спати на моєму дивані та вкриватися моєю ковдрою. Здається, уже на той час, коли мені не дали згоду залишитися там влітку, керівництво установи знало про «плани» на це житло. Я жила на 14-му поверсі й інколи, широко відкривши вікно в кімнаті, вмикала гімн України на повну. Здається, молодість може відключати мозок.
Ми перестали гуляти ввечері в парку, коли там почали гуляти люди в балаклавах і зі зброєю.
На початку літа 2014 я закінчила перший курс і жила з мамою. Мій хлопець виїхав із родиною тимчасово в Миргород і вмовляв родичів відпустити його до мене в Донецьк на побачення. Кохання ж, бачиш. Яка там може загрожувати небезпека. Але все вирішилося інакше, і мама відправляє мене в Миргород жити в родині, яку я зовсім ще не знаю. Дякую їм за те, що прихистили. Я їду, бо всюди чутно слово “напад”, а мама залишається, бо іншого виходу немає. Я їду з Макіївки останнім потягом, бокова полиця плацкарту, цілу ніч слухаю як хропе незнайома бабуся знизу, і трошки плачу. Перший раз у потязі сама, тож я стережу речі, навіть до вбиральні не сходила. У мене зі собою тільки літній одяг і красиві речі, бо я ж скоро додому вернуся. Іронія.
2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?
Вибачте за тавтологію, але я б воліла забути ці «незабутні враження». Наприклад, коли я в мирному Миргороді та з одного боку тут відпочивають в санаторіях, а з іншого — ховають молодих хлопців зі села, що знаходиться прямо через колії. І дуже чутно плач.
Або коли з мамою зникає зв’язок, а потім виявляється, що вона в цей час ховалася в підвалі, та в дім влучив снаряд. Всі живі та здорові, але в домі є бабуся, якій дуже тяжко спускатися сходами в підвал, і вона робить це повільно, бо квола та старенька. Ви ж знаєте, що таке швидкість в ситуації нальоту? Раптом, якщо ні – це життя.
Мама завжди сміється, коли згадує цей час, але ми знаємо, що це просто захисна реакція. Вона тепер живе недалеко від зони ООС і каже, що необхідно зараз закупитися фарбою для волосся і кавою, у випадку, коли війна підійде раптом ближче.
3. Як 2014 рік змінив ваше життя?
Катастрофічно. Він змусив до переїзду, до зміни ВНЗ, до зміни оточення, до переоцінки цінностей і людського життя. Він змінив мене.
4. Якби ви мали можливість повернутися в 2014, зробили б ви щось по-іншому? Якщо так, то що?
Я дуже часто про це міркую. І тільки нещодавно заборонила собі думати, що я могла якось вплинути на цю ситуацію. А ще заборонила собі відчувати провину за смерті людей і їхнє горе. Отже, я б нічого не змінила. Можливо, переїхала б не в Київ остаточно, але це ще можна змінити.
5. Як зараз ви почуваєтеся у своєму житті? Про щось шкодуєте?
Трошки розгублено, але це в наш час нормально. Шкодую про вибір ВНЗ – тому що від нього залежало, де я буду навчатися і, відповідно, й продовжувати будувати життя. Я обрала Київ, бо звідти пропозиція про переведення прилетіла першою. І мені вбачалася в цьому рука долі, бо й мій хлопець переїхав сюди також.
Мене змінив переїзд до столиці. Фінансова скрута, самотність — не дуже сприятливі адаптуванню юначки в дорослому середовищі обставин. Мені здавалося, що це місто налаштовано проти мене і, незважаючи на його масштаби, мені тут немає місця. І люди – їх занадто багато і вони дуже грубі, особливо гумор. А можливо, це просто було дорослішання, хто зна?
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то наскільки вперед?
Ні й ні!
І точно не планую купувати сервіз для майбутньої квартири. Люди, які роблять ремонт і думають, що це найбільша їхня проблема, викликають у мене посмішку. Бо всі ремонти, квартири, всі ваші цінності – то така маленька та дрібна деталь, що ви навіть не уявляєте, що може залишитися з вами, коли доведеться тікати з рідного міста.
Я, наприклад, возила туфлі з випускного по орендованих квартирах ще 7 років після переїзду.
Брати участь у продовженні проєкту відмовилась без пояснення причин.
Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.