м. Луганськ.
Січень 2022. Відповіді надані російською.
1. Яким було ваше літо 2014 року? Що спонукало вас виїхати чи залишитися?
2014 рік розпочався дуже хаотично. Ми сподівалися, що все пройде за інтенсивністю подібно до Києва (будуть зіткнення, мітинги, і все закінчиться протягом 2-4 місяців). Але вже наприкінці весни стало зрозуміло, що ми помилялись. Ми виїхали на початку червня, до чого сприяли дві ключові події.
2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?
Перша подія: Взимку в нас народилася дівчинка, і на початку весни ми вирушили в дитячу клініку на щеплення. Виїжджаючи на перехрестя на Донбасі (назва зупини) з дворів біля будівлі СБУ, нас зупинив дуже молодий хлопець приблизно 18-20 років із автоматом у руках. Машина була робочою, тому мала київські номери, що привело хлопця в дещо незрозумілий стан: він почав кричати на нас, розмахувати зброєю. Мій чоловік спробував розмовляти з ним спокійно, показавши прописку Луганська. Але оскільки хлопець, вочевидь, був під чимось (наркотики чи алкоголь), йому перекручувало час від часу. Я сиділа з дитиною на руках і просто ціпеніла від страху: я боялася, що цей неадекват може випадково або невипадково вистрілити в когось з нас. Зрештою в він сказав нам, щоб ми поїхали додому, а потім привезли авто на їхній паркінг і залишили, оскільки “на київських номерах тут не***й кататися”. Після цього ми стали набагато менше виходити на вулицю і практично не користувалися машиною.
Друга подія: Через якийсь час бойовики почали захоплювати військові частини, одна з яких була поруч із нами. Я пам’ятаю, виглянула у вікно, а під нашим будинком везли міномет. Після цього вздовж вікон почулися постріли, я так розумію, це були попереджувальні, щоб ніхто не вилазив, і вони тривали довго. Потім вони вели перестрілку з хлопцями, які були у військовій частині, і все це відбувалося в житловому масиві. Мене весь час трясло. Думала, що за ніч може статися все що завгодно з нами… Ніч здавалася безкінечною. Я була рада, що дитині вдалося заснути, і вона не бачила нашої тривоги. Наступного дня ми вирішили, що це не нормально, зібрали все, що помістилося в машину та поїхали… Точно в цей момент ми продавали таку ж саму машину, але іншого кольору — ми зняли номери, встановили номери Луганської області, бо знали, що з київськими нас так просто не випустять, а повні номери (київські) добре приховали в дитячому одязі і потім поміняли їх при посадці, перед тим, як почалися українські блокпости. Ми проїхали 11!!! блокпостів, з яких 4 були українські. Ми думали, що вони ніколи не закінчаться. Здавалося, ми їхали вічність від поста до поста… На одному з блокпостів нас не дуже хотіли пропускати, довелося помахати маленькою дитиною. Вони цокнули, розсердилися, але нас пропустили… Після постів і всіх переживань здавалося, що дорога до Києва просто миттєво закінчилася. Так ми і виїхали, але 2014 рік приготував для нас ще багато неприємних сюрпризів.
Вже оселившись у Києві, приїхала мама, і в цей самий день перервали залізничне сполучення — їй дивом пощастило. Вона залишилася на все літо і постійно перебувала в стресі, оскільки не було зв’язку з батьком постійно. Мій батько там усе літо виживав як міг: одного разу встиг сховатися за машиною, перш ніж почали летіти осколки від снарядів; він був колишнім військовим, тому характерний звук змусив його швидко відреагувати. З його розповідей: трупи лежали на вулицях, оскільки не було бензину, щоб їх вивозити, не було світла, води; йому довелося виїхати на дачу, і там вони гуртувалися з друзями, готували їжу, добували воду, виживали, як могли. А моя сестра жила в Станиці Луганській — вони пробули там до серпня. Саме на початку серпня, в її день народження, вона готувала святковий обід. Із підвалу вилізла подруга, яка там останній час і спала, працюючи віддалено. Подруги сестри залишалися палити на вулиці, а вона сама пішла в будинок готувати їжу, і “в кімнаті стемніло, з вікна щось посипалося; коли сестра та її сім’я зрозуміли, що відбувається, вони швидко сховалися, але вже все затихло, вони зачекали ще 15 хвилин і вибігли на вулицю; обидві подруги лишалися сидіти на лавці в тому ж положенні, тільки з декількома осколками в тілі, які виявилися для них смертельними…”
А восени ми отримали новину, що в дім, де в цей день обідав з друзями батько чоловіка, потрапив снаряд. І близька людина (батько) втратила життя. В цей момент уся злість і ненависть просто кипіли всередині, і хотілося ридати від безпорадності… Це було дуже важке літо, окрім того, що відбувалося вдома, ситуація поза будинком була набагато гірша… Люди були дуже роздратовані, завжди було некомфортно говорити звідки ти, оскільки багато хто реагував неадекватно. Були ті, хто обвинувачував нас, що саме ми особисто, і такі як ми, винні в тому, що йде війна — це було так неприємно слухати, особливо маючи весь тягар пережитого за плечима. Нас обзивали, називали бандитами, машину сестри розмалювали фарбою. Тоді, що б не сталося, завжди звинувачували переселенців із Донбасу: де то когось вбили, щось розгромили, когось обікрали, часто приписували “мешканці Донбасу…”
3. Як 2014 рік змінив ваше життя?
2014 рік залишив глибоку рану, і час її не зцілить. Вона лише на деякий час заспокоюється, але бувають моменти, коли вона обрушується — і просто хочеться виплакати весь біль і викричати всю злість.
4. Якщо б у вас була можливість повернутися в 2014 рік, зробили б ви щось по-іншому? Якщо так, то що саме?
Я знаю, що глобально вплинути на ситуацію, можливо, мені б не вдалося. Скоріш за все, я б спробувала хоч щось зробити, але передусім я б хотіла просто захистити близьких, друзів і знайомих…
Шкода тільки те, що не вдалося врятувати тих, кого вже немає з нами. Насправді було важко, але зрештою зараз мені ні про що жалкувати. У нас забрали дім, витягли з наших життів. Луганськ, можливо, не найкраще місто на землі, і багато хто хотів його залишити, але коли тебе насильно виштовхують із твоєї життєвої сфери, з’являється дивне відчуття, коли ти не можеш зрозуміти “а де твій дім взагалі… ?” Ми вирушили шукати дім в іншій країні (Іспанія – Прим.Авт.) — і ми його знайшли.
5. Як зараз ви почуваєте себе у своєму житті? Про щось жалкуєте?
Ми переїхали в Іспанію, побудували новий дім з нуля, з чистого аркуша. Ми наполегливо намагалися рухатися вперед, намагаючись знаходити в усьому позитив. Адже найстрашніше — замкнутися в собі, увійти в свій кокон, де туга, гнів і депресія просто отруюватимуть життя і пожиратимуть, поки не змінять твою особистість до невпізнанності.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін?
Увесь цей час ми не будували довготермінових планів, ми просто пливли за течією і дивились, що буде. Тільки до поїздок готувались заздалегідь.
І тільки ми почали будувати плани “на подальше”, як тут же спалахнув COVID, що теж дуже багато змінив. Проте, ми все ж будуємо плани, просто зараз є основні, які вимагають дивитися далеко в майбутнє, й інші. Отож щось плануєш, але як в старій приказці: “Сподіваємося на краще, але готуємося до гіршого”.
Мені хотілося б, щоб люди подивилися на нас, на всіх нас, під іншим кутом. Хочеться, щоб нас не вважали ворогами і зрадниками.
Січень 2024. Відповіді надані українською.
1. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Яким був цей день для вас? Що ви відчували? Як далі діяли?
Я, як завжди, прокинулася і пішла в душ, а коли з нього вийшла, мій чоловік мені сказав, що почалася війна ( ще до того в грудні ми з ним розмовляли, коли росіяни нагнали техніки під кордони, мене тоді охопив жах, і я сказала: “Щось буде”. На що мій чоловік та друзі сказали, що це просто показуха… як би було круто мені помилитися). Я просто впала в істерику та не могла зупинитися 20-30 хвилин, потім почала гортати телеграм канали (на той час я мала всього один чи два з українськими новинами). Гортаючи, переходила на інші, інші та інші — я загубилася в новинах… А потім мене наче пробило струмом, і до мене дійшло — це Україна. Аня, бляха, там мої друзі, сім’я, знайомі… Я почала телефонувати і писати всім підряд, чиї номери трапилися на очі… ввечері я зрозуміла, що життя розділилося на «до» та «після». І після всіх новин за перший день було стільки люті, яка потім тільки зростала. Бо навіть новини про незнайомих невинних загиблих людей просто розтрощували серце. І це я прокинулася в Іспанії — не можу навіть подумати що відчували люди в обстріляних домах…
2. Чи були ви змушені виїхати з України (можливо, тимчасово)? Якщо ні, переходьте до наступного запитання. Якщо так, розкажіть про свій досвід за кордоном: були ви в одній країні весь час, чи переїжджали в декілька країн, чи довелося вчити нову мову, освоювати нову професію тощо? Де ви зараз? Чи плануєте повертатися в Україну, коли військові дії закінчаться?
Ми виїхали ще в 2015 в Іспанію. Одні нам казали, що у вас немає війни в країні… Дуже бісило, що багато людей, не знаючи всі ці географічні поділи СРСР, називали нас всіх росіянами. Доводилося завжди виправляти. Було дуже важко пристосуватися в новій країні з новою мовою. Але іспанці класні, вони дуже допомагали: як тоді в далекі 2014-2015, так і в 2022. Я волонтерила і відчувала цю підтримку, коли ми ходили з прапорами, нам просто багато людей аплодували і кричали: «путін вбивця». Проживши 7 років за кордоном, маючи житло, роботу, сім’ю, все одно я відчуваю, що мій дім там, в Україні, але.. як в січні “справа в тому, що у мене немає дому…”
Таке складається враження, що ти водночас належиш до двох країн і не належиш жодної, бо в Іспанії ми завжди залишимось приїжджими, а в Україні ти той, хто звалив з країни.
З приводу роботи, це дуже прикольно вийшло Я вивчилась на нову професію, яка мені дуже сподобалась, попрацювала декілька років і пішла працювати за українським фахом, бухгалтером, бо там платять більше. Та була можливість перевірити, як воно буде виходити.
Насправді мені хотілось би повернутися в Україну. Після повномасштабного нападу ще більше, бо я побачила що суспільство різко почало змінюватися на найкраще; що почалися зміни і в політичній, і в соціальній сферах. Повільно, але вони є. Українське суспільство “подорослішало”. Але пройшло вже стільки часу, і я не знаю чи зможу я знову кинути все і починати з чистої сторінки в Україні. Але моя донька мріє жити в Україні, коли буде дорослою — це так мило.
4. Які зміни та трансформації відбулися з вами (якщо відбулися) , як з особистістю за ці 2 роки повномасштабного вторгнення?
З одного боку можна сказати, що були великі зміни, а з іншого — жодних. Тому що таке враження, що своїми діями росіяни просто відкрили цю скриньку Пандори — те, що у кожного лежить десь глибоко всередині. І з неї випустили лихо, таку лють і ненависть, що я і не знала наскільки можу вмістити її в собі. Що так можливо когось ненавидіти… Було багато: і синдром того, хто вижив, переддепресивний стан (а, можливо, і депресивний), сльози, стільки сліз… Але ця вся лють давала сили після роботи допомагати біженцям: мітинги, розмови, сортування по складах, роз’яснення іспанцям деталі того, що сталося, зустрічі з тими, хто донатив, з телебаченням, з радіо, де кудись кликали — завжди йшли, весь можливий простір заполонити жовто-блакитними кольорами, щоб нас чули, щоб нас бачили і знали, що нас вбиває роzzия. Ця лють допомогла перебороти втому — спати потрошки — та зранку давала сили вставати з ліжка. А так, моральний стан — шукала психолога, бо страшно.
5. Якби ви могли повернутися в 2014, чи зробили б щось по-іншому?
Я багато думала, що я могла зробити в 2014. Тоді я ще була недостатньо політично дорослою. Бо нас вчили: хай там політики самі по собі розбираються, а нас не чіпають, а ми їх. Дуже сильно працювала машина російської пропаганди. Я думаю, маючи вже весь цей досвід, зараз маю зробити все, що можливо, щоб сколотити великий супротив, робити ультрацікаву м’яку, але діючу проукраїнську пропаганду. Щось… щось робила би… Мені соромно — соромно за те, що я нічого не зробила. Мабуть, цей сором зі мною залишиться до останнього подиху.
Але я знаю, що я багато зробила наскільки могла в 2022-2023, і мені за це вже не буде соромно.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін? Яким бачите майбутнє України?
В деяких речах — так, а в деяких — ні. Стосовно речей, то я потрошки купую якісь такі, типу, компас, складний ніж, мати трошки запасу їжі, генератор маленький, ліхтарик…. А стосовно дій, то ні. Є якісь великі плани, які просто колись треба зробити, а на рівні побутового життя, то як імпровізація: іноді якісь речі і не плануєш, а береш і просто робиш. А іноді не можеш зібратися, щоб щось спланувати. Якось все шкереберть з планами ще з 2014 року, до якого я не планувала ніколи переїжджати з міста Луганськ. Мені нормально було в ньому.. Отож плани планами, але… життя по-своєму вирішує.
Я бачу велике майбутнє України. Велика країна великих людей: скалічених, розлючених, скривджених, але могутніх. Весь світ дізнався про Україну і українців, велика кількість в шоці від того, які ми круті — наші військові, волонтери.
Зараз формується нова основа суспільства, на яку будуть спиратися інші покоління. Той новий фундамент, який здобутий кров’ю та життями багатьох хороших людей, який ляже на руїни минулого. Я хочу, щоб все суспільство продовжувало ще з більшою силою тиснути на владу та боротися з хабарниками, з крадіями та всіма, хто тільки збагачувався за рахунок війни. В перемогу я вірю — не вірю що буде просто і скоро, але знаю що буде. Не може бути інакше!
Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.