м. Донецьк
Січень 2022. Відповіді надані російською.
1. Яким було ваше літо 2014 року? Що спонукало вас виїхати чи залишитися?
Все розпочалося навесні 2014 року. Ми зі сім’єю нещодавно відкрили свій бізнес (невеличке кафе), почали працювати, і тут відбувся “референдум”. Місто стали блокувати блокпостами, будувати барикади, проводити мітинги і т.д. Наше кафе було розташоване неподалік Донецького Військового Ліцею, а навпроти нього була військова частина. Якось на початку травня ми чули стрілянину в тому районі і подумали, що це тренування, але все виявилося гірше. Це були ознаки майбутнього лиха. Через тиждень, повертаючись із роботи, ми побачили блокпост на під’їзді до будинку. Виявилося, що в будівлі колишньої дитячої лікарні розмістився один з відомих донецьких батальйонів, і це було в п’ятсот метрах від нашого будинку. Ми жили в приватному секторі Київського району, приблизно десять кілометрів від аеропорту. Місто жило в напрузі і нерозумінні подальшого розвитку подій. З кінця травня почали бомбити аеропорт, а літаки заходили на нове коло для нанесення наступного удару — просто над нашим будинком. В червні почали виїжджати перші мої знайомі, і ми вирішили на деякий час виїхати з міста, адже нам по телевізору обіцяли урядовці, що це затягнеться максимум на кілька місяців — і ми чомусь їм вірили. Десь наприкінці червня ми взяли собі вихідний. Була рань, приблизно четверта-п’ята година. Я прокинувся від стрілянини неподалік від будинку. Автоматні черги були все ближче і ближче. Ймовірно, солдати шукали когось. Важко уявити, що вони просто так стріляли і ходили подвір’ями. В один момент я побачив за вікном спальні людину з автоматом і у балаклаві. Почув, як відчинився вхід, почув кроки, які спершу були в кухню, потім у зал. Нас відділяли лише двері в спальню. З одного боку я зі сплячою дружиною, а з іншого — той, хто хоче почути хоч якийсь шум і почати діяти за обставинами. Від адреналіну гуло у вухах, а в голові була тільки одна думка: “Зайчик нехай хоч зараз не прокинеться, бо нам буде несолодко”. Я так тихо ніколи ще не дихав. Але все обійшлося. Людина з того боку дверей постояла, потім, не отримавши бажаного, почав відходити. Ще раз зайшов на кухню, подивився в холодильник і пішов. Я лежав приблизно п’ять хвилин, потім вийшов у двір і знайшов нашу вівчарку, яка притулилася в будці і боялася висунути ніс. Приблизно в цей час до мене звернувся із проханням про притулок мій майбутній кум, він жив на Площадці — це мікрорайон у Куйбишевському районі міста. Саме тоді туди почали бомбити, оскільки там був новий автовокзал “Західний”, який був збудований на Євро 2012. У нас тоді було більш спокійно.
Наприкінці червня ми виїхали в Крим, він тоді вже був анексований. Простояли на митниці дванадцять годин і потрапили до пункту призначення. Пробули там два тижні і стали збиратися додому. Доїхали ми лише до Дніпропетровської області, там нам зателефонувала теща і сказала, що вдома нам робити нічого. Добре, що є бабця моєї дружини Жені, яка там живе. Ми залишились у неї. Почалося очікування невідомого. Роботи в селі немає, гроші закінчуються… Через три дні після приїзду до бабусі мені зателефонував мій однокурсник, який займається будівництвом і живе у Феодосії. У нас відбулася така розмова:
– Ти вже виїхав з Криму?
– Так.
– Шкода, я хотів тобі роботу запропонувати.
– То запропонуй, коли їхати?
– Трошки треба зачекати, поки отримаємо об’єкт. Я тобі зателефоную.
Пройшли два тижні очікування нарешті рятувального дзвінка. За цей час мене кілька разів побили місцеві. Причиною було те, що машина на донецьких номерах, і я говорю не на суржику. Потім виявилося, що мене з кимось переплутали, але факт залишився фактом. І ось він — порятунок! Я сказав, що без дружини не поїду. І ось ми вирушили вдвох.
У Феодосії я працював на будівництві. Женя доглядала дітей мого однокурсника. Так і пройшов час до тих пір, поки Жені не запропонували роботу в Києві. Вона виїхала в жовтні. Я здав останній об’єкт, подякував другові за допомогу і притулок і на початку грудня поїхав до Харкова. Там мені довелося забрати батька і разом з ним їхати додому, в Донецьк.
За кілька днів у Харкові машину встигли оформити місцеві “художники”. Написали, що я терорист, а машина — це бомба; спустили колеса. На зворотному шляху з батьком потрапили в аварію і застрягли в Харкові ще на два тижні. Але це інша історія про автосервіс і вміння людей заробляти. З Донецька добрались без особливих подій і пригод, лише на блокпосту обіцяли наступного разу розстріляти, якщо ми приїдемо з увімкненими фарами. Проте в дорозі з Донецька до Києва мені пропонували зброю, наркотики і валюту. За територією “ДНР” кожен пост ГАІ був «мій»: зупиняли для перевірки документів та уточнення причини візиту в Україну, адже машина мала донецькі номери. І кожен раз машину під час огляду розбирали аж до гвинта. Перед Новим роком я прибув до Києва. Після свят почав шукати роботу. І шукав я її аж дев’ять місяців. При цьому я проходив звичайні співбесіди, групові, багаторівневі, але, коли доходило до оформлення документів, все закінчувалося. В паспорті стояла донецька прописка, яка, як чумна печатка, не дозволяла мені нічого зробити.
2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?
Влітку 2015 року мене “звинуватили у тероризмі та вербуванні людей для терористичних організацій”.
Це сталося так: ми сиділи з дружиною в кафе, я розмовляв по телефону з товаришем, який залишився в Донецьку. Він планував працевлаштуватися у донецький слідчий ізолятор. Ми обговорювали проходження медкомісії та інші деталі вступу до силових структур. За сусіднім столом сиділа пара людей, старших за нас приблизно на п’ятнадцять років. Вони чули якісь вирвані із контексту фрази, схожі на “пройдеш медкомісію”, “отримаєш форму”… І викликали поліцію. Приїхали на виклик молода дівчина і хлопець, попросили мене завершити розмову та піти з ними. Я попросив вказати причину їхнього приходу — і тут у мене був шок!
— Вас підозрюють у пособництві тероризму та вербуванні людей для терористичних організацій. Пред’явіть документи!
Женя почала плакати, і коли дівчина з наряду поліції дізналася звідки ми, ситуація змінилася. Молода лейтенантка відвела Женю в сторону і почала її заспокоювати, а я залишився в кафе з другим членом екіпажу.
— Я схожий на терориста?
— Не знаю, я їх ніколи не бачив.
— А хто вас викликав?
— Оця пара за сусіднім столом.
Поговорили з цією парою і виявили, що вони просто неправильно зрозуміли нас. Я їх не звинувачую, люди виявили пильність, але робити висновки на основі обривків фраз — це неправильно. Трошки спокійніше стало через деякий час, і я знайшов першу роботу. З того часу пройшло сім років. За цей час мою машину двічі розбирали якісь винахідники, причому одного разу майже в дворі районного управління поліції. До нього від машини було метрів сто п’ятдесят. Двічі я писав заяву з цього приводу, але результатів не було. Другий раз навіть наряд не приїхав на огляд місця злочину. Не знаю з чим це пов’язано, але хочу вірити, що не з моїм місцем народження (На транспортному засобі донецькі номери — Прим.авт.).
3. Як 2014 рік змінив ваше життя?
2014 рік дуже кардинально змінив моє життя. Були довготермінові плани на майбутнє, ідеї для подальшого розвитку. І так склалося, що в один момент все це рухнуло. Довелося кардинально змінювати весь свій життєвий шлях і фактично починати все спочатку. Події цих років розкрили багато стосунків між людьми. Зміцнилась дружба, а хтось просто зник із горизонту спілкування.
4. Якщо б у вас була можливість повернутися в 2014 рік, зробили б ви щось по-іншому? Якщо так, то що саме?
Якби я повернувся в той час, я б вчинив те саме. Діти були зовсім маленькі, їм не потрібно жити в умовах війни, бачити всі ці події, відчувати всі ці негативні емоції. Ні на секунду не шкодую про ті рішення, які були прийняті тоді.
5. Як зараз ви почуваєте себе у своєму житті? Про щось жалкуєте?
Зараз я є простим працівником компанії. Насправді мені дуже шкода, що життя склалося саме так. Але події, що відбулися в моєму житті, зробили мене більш стресостійким, але і жорсткішим.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін?
Бажання планувати майбутнє на тривалий період є, але доки немає стабільності і фінансової незалежності, немає і планування.
Січень 2024. Відповіді надані українською.
1. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Яким був цей день для вас? Що ви відчували? Як далі діяли?
24 лютого мій ранок почався приблизно о п’ятій. Мені телефонував мій дядько з Харкова зі словами «Всё, началась война!». І десь в далечі я почув давно забуті звуки вибухів снарядів. В голові лунала лише одна думка: «Невже знову?» Трохи пізніше прокинулась вся родина. Поклеїли скотчем вікна, як колись в Донецьку, та про всяк випадок закрили їх шторами хоч для якогось захисту від уламків скла. На момент вторгнення молодшій доньці було 6 років і вона зробила собі бункер в шафі, і робила з Лего автомати для ЗСУ.
3. Що спонукало вас залишитися в Україні? Якими для вас були ці 2 роки повномасштабного вторгнення росіян в Україну? Який зараз ваш моральний стан?
Коли виникло питання про виїзд з Києва або взагалі з країни (родина Дмитра мала законне право виїхали за кордон, бо у них 3 дітей – Прим. Авт.), ми вирішили залишитись на місці. «Ми вже одного разу поїхали від війни і вона знайшла нас знову. Тому ми зустрінемо її тут, переможемо, а далі будемо жити у власній вільній країні», — ось таке рішення було прийнято у перші дні війни.
У перші декілька днів з магазинів зникли продукти, тож мій ранок починався з обходу всього району у пошуку будь-яких магазинів, де можна придбати хоча б щось. І в кожен потрібно було відстояти чималу чергу. У більшості випадків це було марною тратою часу. У ці моменти я постійно був на зв’язку з дружиною, тому що біля нас йшли бої із застосуванням артилерії та стрілецької зброї. Я повинен був знати, що зі сім’єю все гаразд.
Відповідно не працювала і фірма, де я обіймав свою посаду. Але нам відразу виплатили заробітну платню на місяць наперед, це дуже допомогло нам на самому початку.
4. Які зміни та трансформації відбулися з вами (якщо відбулися), як з особистістю за ці 2 роки повномасштабного вторгнення?
Щодо трансформації мене як особистості можу сказати, що в цілому нічого не відбулось. Лише став більш сумним через колишніх друзів, які за час з 2014 року стали вважати нас нацистами і хотіли довести, що нас всіх потрібно рятувати. Любов до своєї Вітчизни не є нацизмом або фашизмом, але не всі це розуміють. І знову війна показала справжні обличчя людей, з якими ми колись спілкувались.
5. Якби ви могли повернутися в 2014, чи зробили б щось інакше?
Якщо була би можливість повернутись в 2014 рік, я би нічого не змінював.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін? Яким бачите майбутнє України?
Щодо планування майбутнього можу сказати, що як і в 2014-2015 роках на якийсь більш-менш тривалий термін планувати я не можу. Після влучань за 500-800 метрів від нашої оселі розумієш, що кожен день може стати останнім. Але віра в наш незламний дух, ЗСУ та ППО надихає вірою в те, що Україна буде вільною, самостійною і чарівною країною, тому що в ній мешкають надзвичайні люди!
Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.