м. Луганськ.
Всі запитання були поставлені у Січні 2024. Відповіді надані українською.
1. Яким було ваше літо 2014 року? Що спонукало вас виїхати чи залишитися?
Літо 2014 я проводив у Луганську, своєму рідному місті, поринувши в роботу. Не усвідомлюючи, які драматичні події чекають незабаром. Вивчав англійську та відкладав гроші на майбутні подорожі, про які мріяв. Вже тоді я мав усталені проукраїнські погляди, що сформувалися у роки студентства. У мене були друзі в інших містах України. Одночасно я залишався російськомовним мешканцем Луганщини, чудово розуміючи українську, яку ми вивчали з другого класу загальноосвітньої школи. Тому, коли на початку серпня 2014 сталася точка кипіння і залишатися в місті не було можливості, дізнався звідки вирушають маршрутки у сторону Старобільська, зібрав валізу зі зимовими речами і, усвідомлюючи ризик, але не вагаючись, разом з матір’ю вирушив у шлях, щоб не повертатись. Ми дісталися Харкова, де зустріли День Незалежності 24 Серпня 2014. Далі було місто Дніпро. Восени 2014 року на деякий час відновилося залізничне сполучення з Луганськом, і мати вирішила повертатись. Наші шляхи розійшлися, і я вирушив далі до Києва. Наприкінці листопада 2014 року мені мало виповнитися 33 роки.
2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?
Мене вражали і досі вражають історії тих людей, дорослих людей, що виїхали з окупованих територій і повернулися. Повернулися у примарний світ відвертої брехні та пострадянської та промосковської пропаганди співати оди пломбіру по 20 копійок. У світ, де не працюють банки та пошта, де немає мобільного інтернету, нема якісних товарів та послуг. У злочинний світ, де правий той, у кого зброя.
А прикро мені за дітей, що там ростуть. Матері яких вірять словам, що їхніх дітей “забирати служити не будуть”. Вони не усвідомлюють, що кров’ю саме цих дітей вони платитимуть за те, що взяли в свої руки брудні московитські паспорти, які навіть на московії вважаються паспортами другого гатунку. З якими можна лише жити та померти у своїй 30-кілометровій зоні відчуження.
3. Як 2014 рік змінив ваше життя?
В Жовтні 2014 почалося моє нове життя. Це той жарт, в якому лише доля жарту. Життя свідоме та відповідальне. Коли лише від мене залежить як я буду жити, що буду їсти, де буду спати. Не можу сказати, що це життя правильне. Але не має за що було б бути соромно. За ці роки вдалося знайти нових та зберегти старих друзів. Сподіваюсь, прожив ці роки гідно. З рештою, я пишу ці рядки наприкінці січня 2024 року і це, на мою думку, доводить, що моє життя не найгірше з можливих.
4. Якщо б у вас була можливість повернутися в 2014 рік, зробили б ви щось по-іншому? Якщо так, то що саме?
На мою думку, в 2014 році я зробив все правильно. Так, можна було виїхати трохи раніше, трохи безпечніше. Проте це сталося в той момент, коли іншої альтернативи вже не було, і я вдячний усім людям, друзям, знайомим, колегам, хто опинився тоді поруч. Прикро, що моя мати прийняла рішення повернутись до Луганська. І ще більш прикро, що вона цього не усвідомлює і не бажає звідти виїхати.
5. Як зараз ви почуваєте себе у своєму житті? Про щось жалкуєте?
Події, що сталися в 2014 році, довели просту істину: “Не май 100 купюр, а май 100 друзів”. Я вдячний за допомогу, яку отримував часом від пересічних людей, а часом від знайомих, які мали повне право залишитись осторонь, але допомагали чим могли. Згодом я намагався віддати борг Долі, допомагаючи іншим, коли була така можливість. Спрацювала ще одна мудрість. “Коли тобі погано, знайди того, кому гірше і допоможи”. Це правда.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін?
Усі плани, що були в новому житті після 2014 року, зруйнувала навала московитської орди 2022 року. Про це нижче.
Запитання Січня 2024:
1. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Яким був цей день для вас? Що ви відчували? Як далі діяли?
24 лютого 2022 року почалося для мене в селищі Немішаєво, близько 30 км на Захід від Києва. Я проживав там в невеликій хатинці і щодня їздив електричкою в Київ на роботу. Зранку я отримав повідомлення від друзів, що в цей день їхати до Києва не варто, та я все одно вирішив їхати в Київ. Близько 7 ранку вийшов на станцію приміської електрички і чекав приблизно годину. Пролунало оголошення, що рух приміських потягів у напрямку Києва припинено. Так, в той день 24 лютого 2022 року я опинився в місцях, де розгорнулися найтрагічніші події оборони Києва весни 2022 року. Селище Немішаєво знаходиться між, тепер вже сумно відомими на весь світ, містечками Ірпінь, Буча та Бородянка. Перші дні ще був зв’язок, електрика, газ. Було ясно, що почалась війна, і будь-яка спроба висунутись зі селища в бік Києва або на Захід, до Житомирської траси смертельно небезпечна. Тому я прийняв для себе рішення залишатись в селищі до першої можливості умовно безпечно вибратись.
На відміну від місцевих, які часто не здатні були повірити у те, що бачили на власні очі, бо “такого не може бути”, я вже мав особистий досвід тікати з валізою від війни влітку 2014 і бачив палаючі поля Луганщини.
Поступово зникали зв’язок, електрика та природний газ. 9 березня люди почали готувати їжу на вогнищах. Цивілізоване життя останніх десятиліть призвело до того, що навіть в старих хатах, де було пічне опалення, печі були розібрані. Підсвідомо люди не були готові та не готувалися до такої навали.
Сідали батареї смартфонів. Розрадою стало місцеве сховище, де мешканці кількох прилеглих вулиць мали можливість ховатися, спілкувалися та підзаряджали телефони та ліхтарики. Місцеві волонтери забезпечували харчування тих, кому це було треба та догляд за хворими та людьми похилого віку. Справжнім дивом став генератор, який вмикали щодня на дві години для підзарядки. Приблизно з 10 до 15 березня було оголошено “зелений коридор” та евакуацію цивільного населення. Єдина можливість виїхати чоловікам була за кермом власної автівки, в якій були його жінка та діти. Багато таких автівок залишилося на узбіччах Житомирської та Варшавської трас, розстріляних окупантами. Очевидці розповідали жахливі історії. Після евакуації селище спорожніло. Бог милував Немішаєво від долі Ірпеня, Бучі та Бородянки. На щастя, окупанти не ходили по хатах та не перевіряли документи. Мабуть не встигли. Мені не довелося зустріти впритул жодного окупанта, тому я зберіг життя, здоров’я та маю можливість писати ці рядки. Так, були поранені та вбиті серед місцевих мешканців. Найбільше ризикували волонтери – звичайні хлопці та дівчата, що шукали продукти, ліки, паливо для генератора та дрова для печей, розносили їжу лежачим хворим, що не мали можливості самостійно дістатися до сховища.
Перших розвідників Збройних Сил України ми побачили 1 квітня 2022 року. Зустріли оплесками та із великою вдячністю за звільнення. 9 квітня 2022 я вперше потрапив на роботу в Київ. Кілька годин їхали автівкою крізь затори з волонтерів, спецтехніки, розбитих машин цивільних на узбіччях та спаленої броньованої техніки окупантів. Об’їжджали підірвані мости через ріки Ірпінь та Бучу по околицях.
Таким був для мене день 24 лютого 2022 року.
3. Що спонукало вас залишитися в Україні? Якими для вас були ці 2 роки повномасштабного вторгнення росіян в Україну? Який зараз ваш моральний стан?
Формально я не маю права залишити Україну під час дії воєнного стану. І не маю бажання цього робити. Ці два роки я перебуваю в місті Київ. В перші кілька місяців, весна та літо 2022 – надихала надзвичайна згуртованість людей. В той час моїм транспортним засобом був велосипед, якого виявилося цілком достатньо. Згодом люди почали повертатися. З великим натхненням сприйняли події Харківського контрнаступу та звільнення Херсону та правобережної Херсонщини. Важким був період блекауту зими 2022/2023 років.
2023 рік виявився морально важчим. У Вересні 2023 відвідав знайомих у Харкові, що перші зустріли мене з матір’ю, коли ми втікали з Луганська влітку 2014. Бачив навчальні класи в харківському метро. Це була єдина подорож за межі Київської області за ці два роки. Інформаційні «вкиди» з боку ворога та незрозумілі дії місцевої влади. Постійні збори волонтерів на фоні перекладання бруківки в прямих та переносних сенсах. Це дійсно розхитує свідомість, та є розуміння, що треба зосередити сили на боротьбі із зовнішнім ворогом. Президент України як Верховний головнокомандувач та Головнокомандувач Збройних Сил України є беззаперечними лідерами держави та роблять усе можливе та неможливе, щоб зберегти територіальну цілісність України та державність як таку. Величезна подяка Західним партнерам, країнам Європи, Сполученим Штатам та світу, що надають підтримку Україні військову, гуманітарну та економічну, без якої було б неможливо протистояти навалі московитської орди. Слава Україні! Слава Волонтерам! God Bless America! Long live the King!
4. Які зміни та трансформації відбулися з вами (якщо відбулися), як особистістю за ці 2 роки повномасштабного вторгнення?
Україна – це Європа.
Я остаточно перейшов на українську мову, мову держави, громадянином якої я є з моменту народження. Усвідомлення ворожості радянської спадщини та московитської дійсності. Виключення з особистого інформаційного простору московитських наративів включно з, так званою, культурою та рештою, що наразі викликає огиду. Майже припинилося спілкування з тими знайомими та родичами, що залишились по той бік “порєбріка” (Сленгове позначення Росії, засноване на петербурзькому діалекті, в якому слово «бордюр» замінюється на «поребрик». Цей термін часто використовується в Україні для жартівливого або іронічного позначення Росії, підкреслюючи мовні та культурні відмінності. – Прим. авт.). Здебільшого тому, що вони не вважають злочином розв’язування агресивної війни з боку, так званої, росії. Бояться самі собі у цьому зізнатися. Набагато відвертішими, на мій погляд, є люди, що поїхали з окупованих територій на московію. Вони зробили свій вибір.
5. Якби ви могли повернутися в 2014, чи зробили б щось інакше?
Про 2014 вже написав вище. Тут декілька слів про те, що зробив після 2022. Так, розумію, що майбутні події будуть розвиватися інакше, і деякі з моїх застережень можуть виявитися марними. Проте тепер я маю величезний балон на 50 літрів зі скрапленим газом та каністру з паливом. Це валюта, яку важко переоцінити, коли життя виходить з-під контролю та треба тікати або вижити всупереч обставинам.
Розумію, що треба збирати гроші на броню та військове спорядження. Треба проходити вишколи з тактичної медицини та вчитись керувати дронами. Цим варто займатися просто зараз.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін? Яким бачите майбутнє України?
Плановий період у мене складає “до 25 числа наступного місяця” – термін, до якого треба вносити кошти на кредитну картку, щоб зберегти пільговий період відновлювальної кредитної лінії. Розумію, що треба мати “фінансову подушку безпеки” хоча б на кілька місяців у випадку будь-чого. Мрію про автівку та власне житло. Мрію мати зареєстровану зброю. Не можу бути відвертим із самим собою, бо будь-які плани не мають сенсу, доки триває війна.
Україну чекає звитяжне майбутнє. Його побачать наступні покоління українців, що не матимуть сумнівів, хто є справжніми ворогами, а хто друзями України. Українці, що з дитинства пам’ятатимуть тривоги та ракети. Що зараз навчаються у підземних класах. Що отримають у подарунок на своє повноліття штурмову гвинтівку та будуть розуміти, як із нею поводитись і для чого вона потрібна. Заради цього варто жити.
Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.