м. Луганськ.
Січень 2022. Відповіді надані російською.
1. Яким було ваше літо 2014 року? Що спонукало вас виїхати чи залишитися?
Літо було повне когнітивних дисонансів, м’яко кажучи. І саме того літа я зрозуміла НАСКІЛЬКИ можу помилятися! Але, думаю, варто розповісти кілька речей з більш ранніх періодів.
Я народилася, як і багато хто, в СРСР. З точністю до країни – в Молдові (батьків перевели туди з України по роботі). Коли мені було 10, батьки розлучилися, і ми з матір’ю переїхали до Луганська (вона була родом із Луганської області). Після Кишинева мені було дуже сумно в Луганську – холодно, сіро, і ніяких смачних фруктів (це були 90-ті, тоді ситуація була такою). Але з часом я якось звикла, хоча завжди відчувала себе там чужою.
У 2014 році я закінчувала свою третю вищу освіту за спеціальністю “Фотографія”. Заглиблено працювала над своїм дипломним проєктом з підводної фотографії. У проєкті брали участь багато людей: візажист, перукар, моделі, асистенти. Перші зйомки відбулися наприкінці січня. Я чітко пам’ятаю, як усі приїхали в похмурому настрої. Відчуття катастрофи, що наближається. Я щиро вірила, що все врегулюється і незабаром стане нормально, намагалася переконати всіх у цьому. Зйомки і цей проєкт тримали нас зайнятими (було дуже багато підготовки), і ми намагались не зійти з розуму через те, що відбувалося навколо.
Тоді я також регулярно ходила плавати в басейн три рази на тиждень. Він був за 200 метрів від площі перед будівлею СБУ (Служба Безпеки України). Спочатку на тротуарі біля цієї площі (хоча це більше було велике перехрестя, а не площа), стояла наметова палатка з написом “Свята Русь”, біля якої постійно “тусувалася” пара бабок і якийсь “парень юродивий” (не знаю, наскільки це слово зараз толерантне). Вони просто стояли там з хрестами і свічками. Було б дуже дивно йти щось з ними вирішувати. І ще на будинку біля намету були приклеєні рукописні плакати з помилками про те, що потрібно врятувати дітей Донбасу. Це все виглядало дуже абсурдно.
Якось привезли колеса і багато людей з автоматами. Незабаром захопили будівлю СБУ, будівлі інших державних структур і прикордонні застави (особливо огидно захоплювали пограничну частину на кварталі Мирний (спальний район Луганська) – коли “ополченці” з автоматами вломилися до людей у квартири, тримаючи людей, як заручників, і дуже довго обстрілювали частину з їхніх вікон). Прийшло усвідомлення того, як ми організовуємо промоакції (рекламна діяльність була моєю основною у той час у Луганську), якісь «агентства» організовують революції. Все відбувалося як по нотах. Української армії в місті не було.
З яскравих моментів 2014 року.
Моя бабуся, мати тата, була справжньою “бандерівкою” (людиною, яка була проти окупації України Радянським Союзом) і провела 12 років свого життя в трудовому таборі. Потім, протягом 10 років, їй було заборонено повертатися на Захід України, тому вони з чоловіком і дітьми переїхали до Лутугина (Луганська обл.), де жили дуже важко і бідно.
Отак, у нас була дивна родина – одна бабуся провела молодість у трудовому таборі, а інша плакала, коли помер Сталін. Так от, та, що зі Західної України, розповідала мені з дитинства, як їй ламали двічі хребет у таборі, через що їй довелося пройти, і як вона не любить “москалів” через це. Зі свого боку я думала, що вона просто “несучасна бабуся”, і такого просто вже не може бути, адже часи змінилися, СРСР давно вже немає. Ось у нас Росія за 40 км від Луганська, і все нормально: дивимось російські канали, розмовляємо російською, нас ніхто не ображає, “мир, дружба, жувачка”.
Які наївні були ці судження…
Я виїхала з Луганська 26.06.2014 на 4 дні, потім змінила зворотний квиток ще на “3 дні”, але в той день, коли був час повертатися, розбомбили автовокзал у Луганську. Декілька знайомих зателефонували мені того дня, пояснюючи (з криками і сльозами), чому не варто повертатися. А через декілька днів вже до нас, у Дніпро, потяглася низка родичів і друзів, для яких ми були тимчасовим прихистком, адже багато хто абсолютно не розумів, куди їхати далі і як діяти. Ось так пройшло літо 2014 року.
2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?
З весни розпочалися бої навколо міста. Влітку почалися активні бойові дії в місті.
З початку серпня в Луганську не було води, електроенергії, продуктів та медикаментів. Літо в Луганську завжди було дуже спекотним – палюче сонце, дуже рідкі опади. Люди покинули місто, залишивши багато порожніх квартир, в яких розморожувалися холодильники, м’ясо псувалося від спеки… і в багатьох квартирах померли від голоду та спраги, залишені вдома, домашні тварини. Можете уявити сморід у місті.
Постійні обстріли охопили як центр, так й інші райони міста.
Я вирушила до Луганська під час другого перемир’я на початку вересня. Було необхідно вивезти автомобілі, забрати теплі речі та кота (він був у родичів ці 2 місяці).
Цю поїздку я ніколи не забуду. Відсутність зв’язку, електроенергії, води (в нашому районі вона була ледь-ледь), комендантська година, руйнування будівель, в основному лиш літні люди на вулицях. Страх, який скрізь у повітрі.
Найжахливіше було зустрічати знайомих, які за ці 2 місяці блокади та обстрілів суттєво схудли (не у всіх були запаси продуктів на такий термін, і взагалі гроші). І постаріли на 20 років, і в них був абсолютно інший, ніж раніше, вираз очей. Я не зможу передати словами правильно, але в їх очах читалося горе, відчай і страх. Я відчувала це буквально шкірою. І безкінечне сумне усвідомлення, що ти можеш виїхати звідси, а багато хто – ні.
У місті я перебувала трохи більше, ніж півдня (після 19 була комендантська година), і потрібно було завітати до деяких людей та виконати багато справ. У центрі хлопці, до яких я хотіла заїхати, виявилися відсутніми вдома. Трошки постояла, чекаючи на них, на балконі під’їзду, який виходив у двір. У дворі люди на вогнищах готували їжу (в цьому будинку були електричні печі), обговорювали, хто і скільки стояв за російською гуманітаркою. По дворі бігала собака, котра зірвалася із ланцюга – з цим самим ланцюгом худа і сумна. Діти гралися м’ячем.. У мене мороз бігав по шкірі від таких “побутових” сцен нової реальності. Поїхала далі.
Відвідала родичів (ми жили в сусідніх будинках), зустрічала знайомих. Один розповідав, як навіть довелося допомагати завантажувати трупи (їхав просто повз на велосипеді), оскільки “просили” його допомогти.
Потім зустріла знайому – дуже інтелігентну та приємну жінку.
Вона запитала:
– Де ти?
– У Дніпрі.
Вона взяла мене за руку і зі сльозами на очах сказала нікому про це не розповідати, оскільки всі “стукають” і можуть забрати “на підвал”. У той час за локацією, куди ти виїхав, робили висновки про твої погляди. І якщо ти, наприклад, в Ростові, то все добре, а от в Дніпрі – не ок. Хоча багато людей, яких я зустрічала у своєму районі, були раді бачити і запитували, і багатьом навіть не подобалася моя відповідь, але все-таки спілкувалися зі мною у привітній формі.
Вночі в місті була страшенна темрява і повна тиша. Дуже незвичайно для міста. Морально було надзвичайно неспокійно.
Виїжджали наступного ранку з пригодами та чутками про те, що “місто закривають”, і нікому виїжджати зі сьогодні вже не дозволять…
Дорога через ліс, ЛНРвські блокпости, блокпости, блокпости (їх було, мабуть, 14 на нашому шляху), потім стертий танками асфальт… Піднімаю очі на черговому блокпості, а тут “ПТН ПНХ” і вище прапор України намальований…
Розплакалася.
3. Як 2014 рік змінив ваше життя?
2014 і 2016 роки були для мене дуже стресовими, але мені дуже пощастило – в складні часи мені підставляли плече сім’я, друзі, знайомі та незнайомі.
На шляху “з Луганська” я зустріла багато гідних та чудових людей. Це сильно позначилося на мені.
Пам’ятаю, в Луганську відчувалася та сама дивна атмосфера, коли тривали бої (ще на околицях міста), скло тріщало в квартирі, коли день і ніч спрацьовували сирени на підприємствах. Мені здавалося, що весь світ “забив” на нас, що всім байдуже і що всім “плевать”. Хоча мої соціальні мережі були переповнені повідомленнями зі словами підтримки. Це не полегшувало твій стан. Стало легше, коли я виїхала звідти. Спочатку в Дніпро, потім у Київ. На моєму шляху я зустріла багато хороших і благородних людей, які багато в чому допомогли і повернули мені віру в людство. Тепер я намагаюся діяти так само, коли є можливість. Однозначно, я стала більш емпатичною, виховую в собі нормальну людину.
Багато було трансформацій, але основною зміною стало усвідомлене бажання взяти відповідальність за те, що відбувається в моєму житті.
4. Якщо б у вас була можливість повернутися в 2014 рік, зробили б ви щось по-іншому? Якщо так, то що саме?
Я розпочала відповідати на це питання, але потім зрозуміла, що це безглуздо, адже, як кажуть, фарш неможливо прокрутити назад. Так що ні, залишу все як є, але буду намагатися залишити минуле в минулому.
5. Як зараз ви почуваєте себе у своєму житті? Про щось жалкуєте?
Мені подобається моє життя. Я відчуваю себе цілісною. Є нові ідеї, проєкти і сили їх реалізовувати. Хотілося б робити це в мирній обстановці.
Жалкую, звісно. Жалкую, що ми ніколи більше не зберемося тією родинною “довоєнною” компанією на нашій дачі. Жалкую, що стільки людей пішло протягом цих років, що з деякими навіть не було (або не буде) можливості попрощатися, і що з деякими я більше не зможу принести квіти на могилу, бо території окуповані.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін?
Планую, але не дуже надовго.
Але думати про майбутнє стала набагато більше, ніж раніше.
Після всього пережитого у мене з’явилось відчуття того, що я впораюсь з усіма викликами, які будуть в житті, і рішення знайдуться.
Адже, як сказав мій знайомий: “Поки ми живі, ще багато що можливе!”
Січень 2024. Відповіді надані українською.
1. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Яким був цей день для вас? Що ви відчували? Як далі діяли?
Дивно казати, бо я вже бачила росіян у своєму місті та знаю, на що вони здатні, але я до останнього не вірила, що станеться повномасштабне вторгнення. Я, звісно, трохи підготувалася: закупила заздалегідь продукти, ліки та все найнеобхідніше, але робила це з надією та вірою, що воно не знадобиться та буде вжито поступово.
Незважаючи на заспокоєння від влади, напередодні було дуже тривожно.
24 лютого 2022 року я прокинулась від вибухів. Було неприємне відчуття в районі живота. Думка «почалося» і миттєве усвідомлення того, що ось зараз той момент, після якого всі твої плани підуть крахом, а життя зміниться незрозуміло в який бік.
Десь о 6 ранку мені зателефонувала подруга з ЛНР, яка сказала не хвилюватися та потерпіти 3 дні, що за 3 дні все знову буде спокійно та що вона навіть доньку з Києва не забирає. Я її люблю, але чути це було дивно. Я не почала цю тему обговорювати, подякувала та закінчила бесіду.
Потім було постійне скролення новин, постійні новини по радіо та ТБ, черги у магазинах, аптеках, на виїзд з Києва та натовпи на вокзалах.
2. Чи були ви змушені виїхати з України (можливо, тимчасово)? Якщо ні, переходьте до наступного запитання.
Якщо так, розкажіть про свій досвід за кордоном: були ви в одній країні весь час, чи переїжджали в декілька країн, чи довелося вчити нову мову, освоювати нову професію тощо? Де ви зараз? Чи плануєте повертатися в Україну, коли військові дії закінчаться?
На початку повномасштабного вторгнення навіть із Києва не планувала виїжджати: під час кожної повітряної тривоги ми з мамою та котом спускалися в підземний паркінг, інколи спали в машині в паркінгу. Друзі та знайомі з різних країн писали, телефонували, пропонували допомогу та прихисток. Але я нікуди не хотіла, тому що вже втретє за моє життя мене наздоганяла російська агресія (вперше – це Придністров’я у 90-х, що було зовсім поруч з Кишиневом, вдруге – це в Луганську 2014, а втретє – це в Києві в 2022 року). Треба прийняти цей виклик і не бігти: незважаючи на жах навкруги, на той момент у мене було внутрішнє відчуття спокою та усвідомлення, що це колись скінчиться. Думаю, це відчуття було сформовано досвідом 2014 року. Здавалося, що Київ не зможуть захопити. Зараз, коли минуло 2 роки, я розумію, що ці думки були самонадіяними та що мені просто пощастило залишитися живою та нескаліченою, бо від мого будинку до Бучі було лише 35 км.
Син маминої подруги (яка поїхала з його дітьми в Польщу) телефонував нам по декілька разів щоденно, запрошуючи в її пустий будинок під Львовом та переконуючи покинути Київ. 7 березня 2022 ми виїхали. Шлях у 530 км ми подолали за 26 годин (4 години зайняв тільки виїзд із Києва, наступного ранку 3,5 годин я спала в холодній машині, тому що не могла більше фізично їхати через втоми). За декілька днів після того, як ми доїхали, повернулася з Польщі мамина подруга з онуками, тому що діти сумували за батьками та хотіли додому. Мамина подруга, її родина – всі прекрасно до нас ставилися, та якби не війна та всі події 2022 року, це б могло бути прекрасною поїздкою. Але не було: постійно були повітряні тривоги, ракети поруч, нескінченні жахливі новини, хвилювання за друзів, які були в окупації, хвилювання за друзів у Києві та інших містах, важка смерть кота на моїх руках, жахливі історії знайомих, які виїхали з Маріуполя та Сєверодонецька, постійні похорони військових цього села…
Я постійно була чимось зайнята: обирала із архівів, готувала та заливала фото на стоки, координувала якісь процеси (постійно хтось звертався із різних питань), брала участь у якихось медійних проєктах та ще багато всього. Але цей час був схожий на часовий вакуум: я не розуміла, скільки ми там пробудемо та як планувати життя далі? Пробули ми там до кінця квітня, а потім повернулися до Києва. На зворотньому шляху їхали зруйнованою Житомирською трасою, заїхали у зруйнований дендропарк «Добропарк», який розташований у с. Мотижин і був під окупацією росіян. Жахливі враження, що залишаться з тобою назавжди.
В Києві моя діяльність була бурхливою: брала участь у декількох волонтерських проєктах, мала багато роботи з фото, поновили розмовні клуби та рада була бачити своїх друзів і проводити з ними час.
У серпні вперше потрапила в Бучу, Ірпінь, Немішаєво, Бородянку…Поверталася туди не один раз, але спустошена була найбільше від історій місцевих мешканців, які пройшли через жахи окупації, втрати рідних, залишилися без житла, були в скрутному матеріальному становищі, але влада ставилася до них зневажливо. Була вкрай здивована тим, що в Бородянку приїжджали Еммануель Макрон, Марія Пейчинович-Бурич, Гітанас Науседа, Боріс Джонсон та ще багато світових лідерів, але влада не робила нічого, навіть вікна вставляли волонтерські організації. Я звернулася до декількох відомих ЗМІ, які вже на той час почали розслідування корупційних схем, пов’язаних з відбудовою у Київській області. Мене дуже це вразило, було так боляче: у часи, коли найкращі гинули на фронті, все суспільство консолідувалося в боротьбі з ворогом. Було стільки горя навкруги, хтось просто крав гроші…
10 жовтня 2022 року ситуація повністю змінилася: почалися масові ракетні обстріли. Через це закінчилися всі мої роботи, активності, електрика, інтернет та опалення. З часом електрику поновили по графіках, але до нормальної обстановки та життя було дуже далеко.
З початком масованих обстрілів мені почав писати та пропонувати допомогу мій інтернет-знайомий, з яким до цього ми зрідка переписувалися стосовно військової ситуації. Ми почали спілкуватися та він запросив мене на Новий рік в Люксембург (зустрітися, наприклад, в Польщі було складно, бо він був батько-одинак, і ніхто з дитиною не допомагав). Поїздка була важкою, але гарною, перетин кордону зайняв 18 годин. Я повернулася в Київ, а він запросив мене на свій день народження наприкінці лютого. Десь на початку лютого він каже: “Ти сидиш там без роботи, збирай речі та приїжджай на авто, поживеш у мене, вивчиш французьку, знайдеш роботу” (він показав мої роботи друзям, і всі запевнили, що я знайду клієнтів в Люксембурзі). Ця пропозиція стала великою несподіванкою. Я подумала 2 дні, вирішила, що це гарний варіант: полагодила авто, зібралася, закрила всі поточні питання та розпочала шлях у 2000 км. Після перетину кордону з Польщею я розплакалася та довго не могла зупинитися: мені так було шкода Україну та було гірко від розуміння, яка жесть відбувається всього за 200 метрів за польським кордоном на всій території України.
Через 2 дні я була в Люксембурзі, у країні, у якій знала 2 людей: мого знайомого та його сина. Знайомий за 2 тижні вперше попросив мене з’їхати. Ще за 2 тижні я виїхала. До такої ситуації я не готувалася зовсім, але вирішила залишитися в Люксембурзі та випробувати себе. Поїхала в табір біженців, звідти розселили в гуртожиток…Я точно не готувалася до такого і вийшла дуже далеко зі своєї зони комфорту))) Було дуже багато стресів, нового досвіду, нової інформації, випробувань та складностей, але це зовсім інша історія, яку я назову «дауншифтінг в Люксембурзі»))). Але Люксембург дуже дбаюча, привітна країна та країна, котра підтримує, у якій є багато можливостей. Тож, незважаючи на всі труднощі, планую побути ще тут. Також вдячна кожній людини, яка підтримала мене тут – в Люксембурзі!
На знайомого спочатку сильно злилася, але потім зрозуміла, що, якщо б не він, я би не виїхали з України ніколи, бо вважала, що моя енергія потрібна там. Зараз я розумію, що я можу зробити для України набагато більше, знаходячись в Люксембурзі.
А ще Люксембург показав мені іншу реальність, у якій багато людей із різних країн, у яких відбуваються військові конфлікти, але вони часто невидимі для світу. І наштовхнув мене на внутрішнє запитання: чи після закінчення війни в Україні, ми будемо більш чуйними, дбаючими та пеклуючимися про людей із країн, у яких відбуваються військові конфлікти? Сподіваюся, що так.
4. Які зміни та трансформації відбулися з вами (якщо відбулися), як з особистістю за ці 2 роки повномасштабного вторгнення?
На мою думку, я справлялася зі ситуацією добре: організовано, без істерик та якомога спокійніше.
Були моменти, коли не хотілося жити в такому світі, чітко це пам’ятаю. Їх було небагато, та кожного разу я домовлялася зі собою встати з ліжка та почати щось робити. Також завжди думала, що саме цього (не мати бажання жити та не жити) хочуть від нас росіяни.
Цими моментами були новини в березні 2022 про зґвалтування дітей (насправді росіяни ґвалтували всіх: жінок, чоловіків, літніх людей), катування і вбивства цивільних; дуже важко було прийняти ситуацію в Маріуполі: декілька днів я не могла спати, мені фізично було погано; знищення Каховської ГЕС зруйнувало мене зісередини (я усвідомлювала масштаб лиха та скільки людей, тварин і земель постраждало. І що хтось тоне саме в той момент, коли я читаю ці новини). Було багато інших неймовірно важких новин, які розбивали кожного разу твоє серце вщент, але з ними я навчилася взаємодіяти, справлятися та мотивувати себе щось робити далі. Досі в голові сюжет ВВС про палаючу Бородянку та людей під завалами у мороз, яким ніхто не прийшов на допомогу через те, що вони були вже окуповані. Червоний манікюр вбитої цивільної жінки в Бучі, фото прибитих цвяхами лап собаки, яку з’їли буряти, світлини вбитих людей, вибухів, ексгумацій та похоронів…А ще я думаю, що ніколи не забуду побаченого на власні очі: Житомирську трасу, Бородянку, поховання під номерами в Бучі та багато ще всього.
Трансформацій дуже багато. У березні 2022 моя давня подруга перейшла у спілкуванні на українську мову, потім давній друг після окупації теж – вони мотивували мене починати спілкуватися українською. Особливо огидно було використовувати російську після всіх новин про те, що робили росіяни в Україні. Але ще було 2 мови у побуті. Моя сусідка по гуртожитку також перейшла на українську, тому що вся компанія, в якій вона працювала в Україні, перейшла на українську. А ще мене дуже замотивувала зустріч з україномовною фінкою, яка прекрасно володіє українською мовою. Я розказала про неї мамі (бо в Україні багато людей кажуть, що їм дуже складно переходити на українську). Наступного дня мама, розмовляючи до цього російською, запропонувала перейти на українську.
Змін відбулося дуже багато, але наразі, завдяки всім труднощам, я зрозуміла, яка сила є в мені.
Нещодавно померла остання бабця в Луганську, мені від цього гірко: не було можливості попрощатися, немає можливості (часу та місця) прогорювати це.
Але це була не єдина втрата за останні 10 років – втрат було дуже та дуже багато.
Тож розумію, що велика кількість непрожитих травм в мені наразі.
5. Якби ви могли повернутися в 2014, чи зробили б щось інакше?
Треба було діяти інакше!
Мені здається, що одна з наших найбільших помилок мислення (помилок українців) – це те, що ми були, а подекуди і досі є толерантними до росіян та всього, що вони намагаються принести та нав’язати. Ми вважали, що вони люди. Це не так. Ці істоти розуміють лише мову сили та насилля, ніякої іншої не розуміють. До речі, я до сих пір не можу усвідомити та збагнути рівень того садизму, люті, тваринної агресії та свавілля, які чинять росіяни в Україні. Не можу уявити жодної причини для подібної своєї поведінки, у мене досі все це не вкладається в голові.
Взаємодія з ними повинна будуватися радикально: нічого російського не повинно бути в Україні — ні мови, ні культури, ні пропаганди, ні наративів… нічого. Ми маємо закрити все, що можливо, для них як в Україні, так і за її межами, бо тільки такі рішення можуть убезпечити в майбутньому. Сценарії росіян одні й ті самі: окупувати території, знищити мову та культуру, заселити росіянами, нав’язати місцевим російську мову, а потім йти «рятувати» російськомовне населення від… (далі можна підставляти, що завгодно: геїв, загниваючого Заходу, НАТО, націоналістів, фашистів, інопланетян…).
Треба було мітингувати, протестувати, розгойдувати цей сепаратистський човен, а не здивовано приймати реальність. Але тоді я щиро не вірила, що все це може статися.
А ще треба було відповідальніше ставитися до фінансів.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін? Яким бачите майбутнє України?
Час в Люксембурзі був складним, особливо на початку. Але цей час був таким, що відновлює та надихає: тут я змогла нарешті нормально спати (так, у мене досі спрацьовує додаток під час повітряних тривог, але прямої загрози моєму життю тут немає). Зустріла багато чудових людей, побачила перспективи розвитку своєї діяльності як у сфері фотографії, так і простір для популяризації своєї настільної гри. Саме тут я можу займатися волонтерською діяльністю та робити ще багато всього. Я потрапила у здорове, плодотворне, те, яке надихає та підтримує, суспільство. Я бачу повагу та багато хорошого навколо, бачу ставлення держави до своїх громадян. Це унікальне мультинаціональне місце, де всі між собою ладнають, та половина населення країни – це експати. Цей досвід я б хотіла принести в Україну.
Люксембург дуже багато робить для України та українців, але мало хто про це знає, тому я розповідаю своїм друзям і знайомим, щоб вони не відчували, що світ про них забув і залишив їх в ізоляції наодинці з російським вторгненням (інколи у них виникає таке відчуття).
Скажу так: моє ідеальне майбутнє – це життя та проєкти на 2 країни: Україну та Люксембург. Я знаю, що Україна теж зможе багато дати Люксембургу. Зараз там брак ресурсів, але я вірю, що з часом Україна може стати надійним на плодотворним партнером, бо є великий для цього потенціал. Також ми майже нічого не знаємо про Люксембург, тож було б добре зробити культурний обмін: показати українцям культуру та традиції Люксембургу, розповісти про історію, поділитися історією успіху.
Багато де я бачу фразу: “Luxembourg – Let’s make it happen”. Вона чудово характеризує країну Люксембург та завжди мене надихає. Тож, сподіваюся, Люксембург і надалі буде підтримувати українців у боротьбі з російською навалою на території України. Яким я бачу майбутнє України? Таким, яким ми його зробимо.
Коли закінчиться війна, думаю, що Україна буде відбудована та стане простором для розвитку та росту.
Let’s make it happen.
Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.