м. Луганськ.
Січень 2022. Відповіді надані українською.
1. Яким було ваше літо 2014? Що спонукало вас залишитися чи поїхати?
Літо 2014 року було тривожним. На мою землю прийшов окупант. Кинути мого брата інваліда в окупації я не змогла. А вивезти куди? До расії ні, а в Україну куди?
2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?
Липень 2014 рік. Спека. Повітря наче застигло.
Електроенергія, вода, зв’язок відсутні.
Кожен наш день зі сусідкою починається з походу по воду.
Шлях довжиною 5 кілометрів в один бік короткий і в той же час нескінчений, можемо попасти під обстріли бойовиків.
Наш шлях пролягає всередині кварталів між домами, уникаючи сторонніх поглядів та великих доріг. Тим самим шляхом, з наповненими пляшками водою, ми повертаємось до своєї оселі.
Єдиним наш транспорт-помічник “кравчучка” (сленгові назва сумок на колесах – Прим. Авт.).
Цей скарб (воду) переносимо — я на 4 поверх, моя сусідка на 5. Ближче до вечора бойовиками із-за лісосмуги починається обстріл градами мирного населення та їхніх домівок. Люди розгублені, пригнічені. Зв’язок з рідними відсутній — немає покриття. Кожен бажає знати, що їх чекає попереду, що з рідними, де вони?
Ми знали де наші, але що з ними — ні.
У моєї сусідки почалась істерика. Плаче, як мала дитина, яка загубила своїх рідних. Я питаю: “Що сталось?”
Потік сліз раптом зник. Обличчя як у статуї і з відчуженим поглядом спокійним голосом каже: “Я все вирішила. Жити постійно в страху не бажаю та окупанта бачити теж. Пригну з 5 поверху та все закінчиться”.
Я холодним голосом кажу: “Не знала, що ти егоїстка, яку ще світ не бачив. Так, для тебе вже закінчиться війна, все що тут відбувається. Ти подумала про своїх дітей, онуків, матір, сестру? Твої діти будуть до кінця свого життя звинувачувати себе, що залишили тебе в Луганську. Бо ти забажали оберігати барахло своє, дітей від грабувань, допомагати сестрі доглядати стареньку матір?”
Я не очікувала такої реакції, але моя промова подіяла на неї як холодний душ. Більше від неї я не чула нічого подібного.
Закінчився липень. На зміну прийшов серпень. Війна продовжується.
Спека стоїть, як в пустелі. На небі немає жодної дощової хмарки, тільки сморід і гар від пострілів. Вода, електроенергія, зв’язок відсутні. Газ є не скрізь. Люди гуртуються, бо так краще вижити, допомагають один одному. Одразу видно хто є хто.
На вулицях східних кварталів міста людей майже немає, тільки на ринку десь близько сотні людей. Одні продають, інші щось купляють.
Чую крик, їде колона російських десантників на БМП. На бойових машинах російські стяги. На обличчях захисників “руського мира” веселкові посмішки. Натовп завмер. Стоять, як на похороні. Сірі обличчя. Опустив очі до землі, тільки дві молоді особи люб’язно вітають вторгнення. Я не витримую цього мовчання — з моїх грудей виривається крик повної ненависті: “Росія окупант! Геть з мого міста!” Скрегіт — пушка повертається в мій бік. Ухмилка рашиста перетворюється в гримасу. На моєму обличчі можна прочитати — їхньої допомоги тут не чекають. Чиясь рука рванула мене з такою силою, що я ледь не впала. Це була моя сусідка Олена. Натовп завмер, очікуючи постріли. Але їх не було.
У моїй голові вже народився план боротьби з окупантом.
Рашисти окупували моє місто, але не всіх підкорили.
План, який визрів в моїй голові, поступово втілювався в життя.
Кожен вечір, під світлом сонячного ліхтарика, писала проукраїнські листівки розміром 6×3см: “Росія окупант, Луганськ — це Україна. Україна нас не покине” та малювала українські стяги.
Весь цей скарб розповсюджувала в місцях скупчення людей — ринок, двері під’їздів багатоповерхових будинків, електрощитках.
Вибудовувала бесіду з мешканцями таким чином, щоб знати кого вони підтримують. Зрадників — їх дані заносила в список. Взнавала, де розташовані війська, техніка.
Моя робота в тилу поступово рухалася вперед. Постало питання, як ці дані передавати нашим українським військовим.
Просто підійти на блокпосту — це ризик. Так в лютому 2015 року поверталася із Лисичанська до Луганська. Дорога в той час була довгою та займала не одну годину.
Поруч в автобусі сиділа молода гарна жіночка з блакитними очима.
Ті очі випромінювали біль, розлуку, горе. Розговорились. Так, вона бачила смерть, кров, руїни домівок, постійне хвилювання, бо її дівчата були медсестрами. Надавали першу допомогу та евакуювали поранених бійців до літаків, а ті в лікарні Дніпра або Харкова.
Наталі запитала: “Як там у Луганську?”
Я відповіла: “Ми програємо в інформаційному полі”.
Рашисти на кожному стовбурі будинках розмістили листівки : “Росія брат, ніколи руськомовне населення не покине і буде захищати від бандеровців. Росія допоможе зробити із Донбаса маленьку Швейцарію”.
“Наталі, ти розумієш, мені потрібні листівки та і все що там відбувається повинні знати наші захисники. Благаю, допоможи. На тобі мій номер телефону, хай зв’яжуться. Я завтра буду переходити блокпост бойовиків”. Наче сам Бог почув мене. Ввечері того ж дня я розмовляла з військовими батальйону “Айдар”.
Так почалась моя підпільно-розвідувальна робота в тилу ворога.
Від знайомства з іншими добровільними помічниками української армії, які проживали в той час в Луганську, я відмовилась. Домовились про спосіб передачі інформації: скупчення військової техніки, військових та їх переміщення умовними словами, які знав тільки командир. Ці дані передавати навіть в присутності бойовиків негайно.
Два рази на місяць я зустрічалась з командиром на базі. Перехід через блокпост бойовиків був дуже напруженим та тривав подекуди до 7 годин. Натовп людей міг простягатися довжиною 800 метрів від пам’ятника князя Ігоря до моста через річку Сіверський Донець (Опис району контрольно-пропускного пункту у Станиці Луганській – Прим.авт.). Люди рухалися колоною по 10 чоловіків у ряду. Це був різношерстий натовп більше похилого віку — пенсіонери, які рухались до Станиці Луганської, а деякі дальше, щоб отримати пенсію, купити дешевих якісних продуктів. Більшість була рада окупантам — пенсія в Україні та ще в лугандонії. Вони сподівались, що Росія прийме Донбас в своє лоно, як Крим.
В Станиці мене зустрічав командир зі своїми, і ми їхали на базу.
Там передавала фотозвіт виконаної роботи та отримувала іншу партію листівок. Іноді я просила командира, щоб листівки виготовлялись розміром з долоню та із самоклейки.
З новою партією листівок я поверталась до Луганська.
На блокпосту бойовиків всі речі із сумки викладалися на стіл. В тих речах, які бойовики ретельно перевіряли, були проукраїнські листівки. Перевіряли всіх, тільки винятком були постачальники фруктів та овочів, бо вони платили. Їх без черги пропускали. Про успішний перетин блокпоста я з автобуса телефонувала командиру. Це були такі слова: “Сонечко, буду вдома через 10-15 хвилин, приготуй щось поїсти, бо дуже голодна”. Так командир знав, що все гаразд. Для моїх побратимів я купувала форму бойовиків, сім-картку, поповнювала рахунок — це було потрібно для вилазок на окуповану територію.
Листівки розповсюджувала по всіх районах міста. За три роки була розповсюджена не одна тисяча листівок. Листівки були різні. Були і звернення до бойовиків із номерами телефонів, щоб переходили на сторону України боротись проти російського окупанта.
Боляче було дивитись, як окупант розстрілював мирних людей серед білого дня. Так в один із літніх днів 2014 року серед білого дня на перехресті вул. Будьоного-Корольова призупинилась машина бойовиків, зробила постріл із гранатомета по людях та продовжила свій рух. Руки, ноги, голови відлітали в різні сторони. Бойовики не дали накрити тіла поки не приїхали російські репортери. Вони навіть не почали шукати ту машину. Їх на той час було багато. Було сказано — це укробандерофашисти знищують російськомовних громадян. Серед загиблих була моя знайома. Її родичі проживають в Борисполі.
І це не один випадок, але все списують на Україну.
Потім полон.
3. Як 2014 рік змінив ваше життя?
Моє життя розділилось до війни, життя в окупації, полону та життя після полону.
4. Якби ви мали можливість повернутися в 2014, зробили б ви щось по-іншому? Якщо так, то що?
Так зробила, була б обережнішою та продовжувала б з моїми захисникам боротись проти окупанта.
5. Як зараз ви почуваєтеся у своєму житті? Про щось шкодуєте?
Як птаха, яку випустили з клітки та відрізали крила.
Вражають зі сторони влади їх дії, слова — не треба було лізти (допомагати укр. армії боротись проти окупанта). Є армія, яка отримує гроші, вони повинні це робити, і тоді б не постраждали, залишилося б житло, мої депозитні вклади та все інше.
Нас зрівняли з ВПО, з воровайкой Єременко та тими, хто був у загоні бойовиків “Заря”.
Шкодую?? Це як з якого боку подивитись.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то наскільки вперед?
Планів багато, як у “Наполєона”.
Добитись легалізації моєї праці з українською розвідкою, повернути все що було забрано та головне, ми зі сусідкою мріяли побачити, коли рашисти будуть покарані та будуть просити пробачення у нас, українців.
Січень 2024. Відповіді надані українською.
1. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Яким був цей день для вас? Що ви відчували? Як далі діяли?
Першого березня 2022 року я планувала переїхати в Ірпінь в житло, яке надав мені друг з Луганська. Квартира була в новобудові, ще не готова була до комфортного проживання, але це був дах над головою, де я б мала свій простір. Довелося робити деякі речі самій: клеїти шпалери, прибивати плінтуси, вішати тюль, щоб зробити квартиру більш затишною. Мої друзі привезли холодильник та пральну машину. Залишалося купити електричну плиту та диван, щоб було де спати. 23 лютого о 23 вечора там зробили натяжну стелю. До Києва я повернулася о 1 ночі, а о 5 ранку почула гул літаків та стрілянину. Війна наздогнала мене вже в Києві. Я знала, що росія не зупиниться та буде й далі окуповувати наші території, бо там, в Луганську, вони кожен день про це говорили. Підуть звільняти від бандерівців аж до польського кордону, допомогти руськомовному населенню.
Мої знайомі весь цей час жили в Бучі. Після звільнення діти повернулися туди, а їхня мати виїхала за кордон, в Ірландію. Ми підтримували зв’язок. Людина (після полону) (Уточнюю у респондента: «Після якого полону? Вашого чи полону цієї людини?» Відповідь: «Яка надала мені притулок в Києві, мала власне житло, але не мала пенсії, бо документи, підтверджуючі трудовий стаж, залишилися в Краснодоні (місто в Луганській області), а працювати не мала вже сил і здоров’я. Я залишилася з нею допомагати. Ми жили разом: на мою пенсію я купувала продукти, готувала та прибирала. Соціальні виплати як ВПО я не отримувала з 2021 року. Їх зняли, коли я 3 місяці була в лікарні, після чого дали 2 групу інвалідності. Після 24 лютого в соціальних виплатах мені відмовили. Наприкінці травня можна було переїхати в Ірпінь, але всі вікна були потрощені; пробитий холодильник. Там треба було наводити лад. Вікна змінила за свої кошти. Влада Ірпеня з відновленням житла не допомагала. Сказали: «Робіть ремонт самі, а після закінчення війни компенсуємо».
Разом з іншими членкинями ГО «Sema-Ukraine» (спілка жінок, які перебували в полоні та потерпіли гендерне або сексуальне насильство) зрозуміли, що потрібно робити посібник для постраждалих від російського окупанта: покрокові інструкції, куди звертатися та що робити. Інша ГО, ми співпрацювали, та мій командир постійно рекомендували виїхати мені за кордон.
2. Чи були ви змушені виїхати з України (можливо, тимчасово)? Якщо ні, переходьте до наступного запитання.
Якщо так, розкажіть про свій досвід за кордоном: були ви в одній країні весь час, чи переїжджали в декілька країн, чи довелося вчити нову мову, освоювати нову професію тощо? Де ви зараз? Чи плануєте повертатися в Україну, коли військові дії закінчаться?
2023 рік розпочався для мене з хвороб, і діти моєї знайомої забрали мене в Бучу. Там я пробула декілька місяців, а потім мені показали квиток на поїзд та сказали, що ми їдемо в Ірландію. Так 29 квітня 2023 я опинилася в Ірландії. Країна дивовижна: м’який клімат, красивий ландшафт, прекрасні люди. Але часті дощі негативно впливають на здоров’я. Місцеві мешканці допомагають вивчити англійську мову, але мені вона дається важко. Я тут беру участь у виробництві сувенірів на продаж, щоб на ці кошти допомагати дітям хворим на СНІД. Медичні послуги дуже відрізняються від українських – наприклад, щоб попасти на УЗД, ти маєш записатися за пів року (в Україні тобі зроблять УЗД цього дня чи максимум за кілька днів). Провели тут багато обстежень, виявили хвороби.
Але це тимчасово, бо краще нашої України для мене не існує країни (раніше я жила 11 років на Кіпрі). По закінченню війни, а, можливо, раніше я повернуся в Україну. Вірю, що Україна переможе. Нам, українцям, потрібно ще багато всього самим робити: будувати заводи по виробництву зброї, а не чекати поки хтось дасть. Наприклад, коли «орки» захопили Луганськ, вони вивезли підприємства та документацію, але цех виробництва патронів залишили.
По поверненню в Київ потрібно з іншими спілками добиватися отримання УВД для тих, хто добровільно залишився на окупованих територіях та допомагав ЗСУ; та отримання репарації пожиттєво для жінок, які потерпіли від сексуального насилля під час окупації.
4. Які зміни та трансформації відбулися з вами (якщо відбулися), як з особистістю за ці 2 роки повномасштабного вторгнення?
Зараз можна почути навіть за кордоном їхнє ставлення до війни. Для багатьох війна почалася у 2022 році, а деякі хочуть її припинення, здавши окуповані території та заключивши мир з росією. Питаю про людей, які залишилися без житла з 2014 – і що їм робити? Чи готові автори заяв поділитися своїм житлом з цими людьми? Відповідають, що це не їхня проблема, та це має вирішувати влада. Соромно слухати таких «українців». Ми в Україні програємо в інформаційному просторі, бо деякі думають, що підіймати зараз ці питання не на часі. На мою думку, ми маємо доносити світу на що здатен ворог-окупант. Треба робити все, щоб росія стала країною-ізгоєм.
5. Якби ви могли повернутися в 2014, чи зробили б щось інакше?
Іноді прокручую всі події за всі роки, що я прожила в окупації, допомагаючи ЗСУ. Чи допомагала б я? Так, допомагала, але деякі речі зробила б інакше, щоб не опинитися в полоні.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін? Яким бачите майбутнє України?
Я весь час планую свої дії та вирішення своїх проблем, але не від мене залежить виконання дій. Зараз працює адвокат по поверненню моїх депозитних вкладів, які банк віддав тим, хто мене катував. Це може тривати не один рік.
Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.