Юлія, 37 років, координаторка освітніх програм, право захисниця, волонтерка для армії

м. Луганськ

Вересень 2024. Відповіді надані українською.
1. Яким було ваше літо 2014 року? Що спонукало вас виїхати чи залишитися?

Моє літо 2014 року було досить складним, тому що тоді почалася війна. У Луганську розпочалися бойові дії, захоплення адміністративних будівель та окупація, довелося виїжджати.

У травні 2014 року мій чоловік потрапив у полон у Луганську. Його затримали місцеві колаборанти як проукраїнського активіста. Його відвезли в захоплену будівлю СБУ, де знущалися, допитували, били, катували. У нас було заплановане весілля на 7 червня 2014 року в Луганську. Але через полон, тортури, загрозу нашому життю як проукраїнських активістів та початок бойових дій, його довелося скасувати й виїхати до міста Дніпро.

У Дніпрі ми дали інтерв’ю, і журналістка звернулася до місцевої влади. Вони допомогли й організували можливість розпису у ДРАЦСі Бабушкінського району м. Дніпро. Це було дуже колоритне, маленьке весілля в українському стилі, у вишиванках (національний український одяг, зазвичай ручної роботи – прим.авт.). Зараз такі весільні образи дуже популярні, але тоді це була рідкість. Особливим символом для нас стала моя вишита українська сукня, яку я вивозила з Луганська і дуже хвилювалася, що її можуть знайти сепаратисти.

Влітку я повернулася одна до Луганська (чоловік був у розстрільних списках, він не міг зі мною поїхати). У мене там була робота, мама, нерухомість. Пробула в Луганську два тижні (хоча планувала довше), але через велику загрозу життю, бо стало відомо, що нас розшукують (вони думали, що мій чоловік теж повернувся), мені довелося зібратися за дві години і з одним рюкзаком терміново виїхати з Луганська назавжди.

На той момент ми започаткували волонтерський рух, який пізніше зареєстрували як благодійний фонд «Схід SOS». Я шукала можливості для розселення біженців. Ми переїхали до Києва, і друга половина літа пройшла у дуже активній волонтерській діяльності, тому що дуже багато людей зверталися на наші гарячі лінії й просили про допомогу (виїхати, поселитися, надавали запити на медикаменти, гуманітарні потреби ін.). З цим шаленим графіком треба було ще закривати власні потреби: знайти житло в новому місті, адаптуватися. Але майже весь час ми проводили у фонді та поверталися додому о пів на дванадцяту ночі на останньому метро. І так кожен день, без вихідних.

Восени, коли почало холодати й пішли дощі, я зрозуміла, що ходжу в літніх сандалях і в літньому одязі… Подруга принесла мені кеди.

2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?

Я хочу поділитися історією наших друзів, активної групи однодумців «Громадський сектор Євромайдану Луганська», які проводили мирні акції (мітинги, мирні демонстрації тощо) в Луганську взимку та навесні 2013-2014 років на підтримку європейської інтеграції України, проти корупції, проти Януковича, боролися за права людини й європейські цінності. Я також брала участь у цих акціях. Нас не розстрілювали, як мітингувальників у Києві, але місцева влада чинила дуже сильний супротив, а також виходили на протестні мітинги антимайданівці та проросійські колаборанти.

9 березня, у день народження Тараса Шевченка, коли ми вийшли на проукраїнський мітинг, навпроти нас вийшли проросійські сили. Їх було набагато більше, оскільки частину людей привезли з Білгорода автобусами. Було дуже багато агресивних людей — так званих «тітушок».

Я хочу акцентувати увагу на тому, що в Луганську був великий рух супротиву проросійській владі. Цей рух організовував мирні, культурні акції, які, на жаль, виявилися дуже наївними, тому що проти танків чи автоматів мирні акції не допомагають. Навесні 2014 року перебувати в Луганську стало дуже небезпечно: за нами стежили, погрожували, чинили тиск, били, брали в полон, залякували, тому ми всі почали виїжджати. Але дуже важливо пам’ятати, що в Луганську було й досі є багато проукраїнських людей.

3. Як 2014 рік змінив ваше життя?

2014 рік докорінно змінив моє життя: до 2014 року я була туристкою, займалась спортом, працювала методистом  в Луганському обласному центрі туризму та краєзнавства, вела археологічні гуртки, працювала з дітьми, викладала, водила експедиції в походи, займалася скало лазінням і жила своє щасливе молоде життя. 2013-2014 роки – це була боротьба  спочатку за Євроінтеграційний курс України, а потім почалась моя робота з постраждалими, волонтерська діяльність, моя боротьба вже в війні. Мені довелось звільнитися зі старої роботи в Луганську, виїхати з нього, змінити докорінно своє життя. Щасливе життя закінчилося тоді, бо ця війна триває вже 10 років, а безтурботне щасливе життя все не повертається.

Росія готувала це все дуже довго та вже 10 років, з початку вторгнення, вони коять жахливі речі в Україні. 

4. Якщо б у вас була можливість повернутися в 2014 рік, зробили б ви щось по-іншому? Якщо так, то що саме?

О, так! Якби я повернулася у 2014 чи 2013 рік, мої дії були б зовсім інакшими. Ми з колегами, чоловіком і друзями брали участь у луганському Євромайдані, були активістами, проукраїнськими та намагалися мирними шляхами впливати на ситуацію. Але, як показує практика, м’які, мирні способи не діють і жодним чином не впливають на дії агресора, аб’юзера — величезної країни Росії, яка задумала страшні речі: окупувати території, вбивати людей… будь-якими засобами. Тільки силовий метод може їх зупинити. Наші мирні акції були досить наївними, і зараз я вже розумію, що тоді можна було впливати та змінити ситуацію лише силовими методами. Якби тоді ми були жорсткішими, розумнішими і діяли рішуче, то, можливо, всіх цих страшних подій не відбулося б потім.

5. Як зараз ви почуваєте себе у своєму житті? Про щось жалкуєте?

Зараз війна продовжується, і, звісно, я почуваюся не дуже щасливою, тому що дуже важко жити у війні: постійні трагедії навколо, боротьба на виснаження, доводиться дуже багато працювати. Моя робота пов’язана з допомогою цивільним постраждалим, окремо я волонтерю для допомоги військовим. Також у мене на руках двоє маленьких дітей, чоловік — військовий, і багато друзів, які теж військові або допомагають і постійно їздять на прифронтову територію, щоб евакуювати людей. Щоночі Київ обстрілюється: чути вибухи, прильоти. Особливо вразило влучання у лікарню “Охматдит”, яка знаходиться недалеко від мене. Я боюся за життя своїх дітей, за своє, тому що не знаю, кому мої діти потім будуть потрібні, хто їх буде любити?!

Були декілька моментів, коли чоловік міг загинути на фронті. Він вижив, але це все дуже важко. Я жалкую, що ми були занадто м’якими мрійниками і не протидіяли жорстко російській агресії, всьому російському, щоб захистити нас.

Але я залишаюся тут, тому що, незважаючи ні на що, Україна — це прекрасна країна з чудовими, сильними людьми, багата у різних сенсах цього слова держава з культурною та історичною спадщиною, красивою природою. Я працюю на майбутнє цієї країни. Якщо ви це читаєте, щиро запрошую вас у гості, щоб побачити Україну власними очима.

Запитання Січня 2024
1. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну.  Яким був цей день для вас? Що ви відчували? Як далі діяли?

24 лютого 2022 року ми прокинулися, як і вся країна, о п’ятій ранку. Дитині тоді було 8 місяців, і він не плакав, а по-дорослому дивився у вікно і розумів, що щось не так. Чоловік пішов подивитися, і сказав, що війна почалася. Ми діяли відповідно до нашого плану. Ми вже не перший раз у війні; з 2014 року ми відчули це на собі. І цього разу ми готувалися. Чоловік за два роки до цього вступив у підрозділ ТРО Солом’янського району міста Києва, 130 батальйон ТРО, тренувався два роки, мав все необхідне військове спорядження. У нас був план: якщо почнеться велика війна, то я рятую родину, дитину, вивожу рідних, а чоловік іде на фронт. І ми так і зробили.

У нас була домовленість з другом, що він заїде за нами на машині. Так і сталося. Він приїхав зі своєю дружиною і подругою, забрав мене з дитиною та маму з речами, і ми поїхали на захід від столиці. Ми виїхали десь о 9. Більшість людей стояла в заторах на Одеській і Житомирській трасах. Мій чоловік спланував маршрут і порадив виїжджати через північ, тому нам вдалося безпечно проїхати. Після цього почалися активні бойові дії, окупація області — дуже страшні речі. Ми приїхали в Рівне. Там довго чекали поїзд на вокзалі, довго добиралися, але прямували до Словаччини, до наших родичів. Дві доби ми були в дорозі, і дві доби я не спала: тримала дитину на руках, стояла в черзі на кордоні вночі, у дитини була температура під 40 градусів. Було дуже страшно за чоловіка, бо я не знала, що з ним відбувається. І ще ми були з двома котами. Це було зовсім нелегко.

2. Чи були ви змушені виїхати з України (можливо, тимчасово)? Якщо ні, переходьте до наступного запитання.

Якщо так, розкажіть про свій досвід за кордоном: були ви в одній країні весь час, чи переїжджали в декілька країн, чи довелося вчити нову мову, освоювати нову професію тощо? Де ви зараз? Чи плануєте повертатися в Україну, коли військові дії закінчаться?

З України виїхати було спонтанним рішення. Ми тоді прямували в сторону Рівного. Я задумалася: де ми будемо зупинятися, де ночувати з восьмимісячною дитиною на руках? Треба десь його помити, погодувати. І я вирішила одразу їхати до родичів у місто Кошице, Словаччина, де жила мама мого чоловіка. Написала їй, і вона відповіла: «Звісно, приїжджайте». Так і склалося моє рішення їхати за кордон. Ми дві доби їхали туди: поїзд був переповнений, їхали дуже повільно, тому що і поїзди обстрілювали, і люди масово евакуювалися. На кожній поличці сиділо по три людини. На кордоні стояли в натовпі таких самих мамусь, вагітних, з немовлятами, з дітьми, з тоддлерами, постарше. Це був повний жах.

Діставшись Словаччини, до Кошиці, все тільки починалося, тому що в Україні була повномасштабна війна, чоловік був у невідомих обставинах. Було страшно. В якийсь момент чоловік і його побратими попросили мене назбирати гроші на тепловізійний дрон, який коштував 6 тисяч євро. Це була величезна сума для мене! 6 тисяч євро, ого! Сума здавалася не підйомною. Але я почала збирати гроші, і з цього почалася моя нова діяльність – волонтерство.

Ми з мамою (моєю) і сином жили то в Кошиці, то під Кошицею в пансіонаті, який виділили для біженців з України. Ми прожили там рік, і через рік я вирішила повертатися в Україну. Протягом цього року я часто їздила в Україну, але не в Київ, а на Закарпаття, в Ужгород. А потім я поїхала до Києва і зрозуміла, що, в принципі, можна повертатися. В Україні мені важливіше бути, жити, працювати, ніж в іншій країні. За цей рік сталося багато чого: я стала справжньою волонтеркою. Я продовжувала працювати. Моя робота і так була пов’язана всі ці 8 років, а тепер уже 10, з допомогою постраждалим від війни у благодійному фонді «Схід SOS». Але я продовжувала і волонтерити: ми надавали допомогу освітянам, представникам громадянського суспільства, підтримували освітню діяльність. З повномасштабним вторгненням роботи стало ще більше.

Волонтерство також стало масштабнішим. Спочатку я збирала 6 тисяч євро на тепловізійний дрон, але потім все стало набагато масштабнішим. Я дійшла до того, що купувала військові вантажівки, які привозили в Україну з Данії, або машини з Литви, з Польщі. Для мене вже 6 тисяч євро не була великою сумою, бо вантажівки коштували по 15-18 тисяч євро, а машини по декілька тисяч. Купили у той час десь 5 вантажівок, багато машин, купу дронів, тепловізорів, спорядження, бронежилетів. Це був цікавий досвід.

Живучи в іншій країні з іншою валютою та мовою, я навчилася купувати через онлайн-сервіси в різних країнах, як-от у Німеччині, розібралася з їхніми доставками, сайтами, конвертаціями валют. Це був захоплюючий досвід.


3. Що спонукало вас залишитися в Україні? Якими для вас були ці 2 роки повномасштабного вторгнення росіян в Україну? Який зараз ваш моральний стан?

Я повернулася в Україну через рік після повномасштабного вторгнення — свідомо і дуже хотіла цього. Чоловік спочатку не був у захваті від цієї ідеї, адже ми повернулися з дитиною в Київ, де обстріли були постійними, інколи летіло по 100 ракет. Але я зважала і на безпекову ситуацію, і на моральну. І ми повернулися.

Що змінилося? За ці два роки я отримала дуже серйозний, різносторонній досвід. Я стала волонтеркою, навчилася акумулювати кошти, збирати і використовувати їх для закупівлі допомоги, перевозити все це — навіть сама сіла за кермо і почала перевозити через кордон дрони, тепловізори та інші необхідні речі. Також я отримала новий досвід — бути дружиною військового. Це дуже страшно і хвилююче. Мій чоловік був у гарячих точках: Ірпінь, Харківська область, Луганська область. Він служив і в піхоті, і в підрозділі БПЛА, не на тилових позиціях, а навпаки — на передовій. Постійно переживаєш за нього і за дитину.

Коли чоловіка немає поруч, він не може вирішувати побутові справи чи брати участь у прийнятті рішень щодо дитини і родини, тож доводиться ставати на його місце, розрулювати все самостійно і водночас підтримувати його на війні. І, звісно, ці два роки я працюю, волонтерю і, буває, по ночах бігаю з дитиною на руках у сховище через регулярні обстріли. Росія обстрілює Київ і всю Україну, працює ППО. Страшно, коли сидиш, обіймаєш дитину, а ще в мене була вагітність — зараз у мене вже друга дитина. Вагітна, з першою дитиною на руках, сидиш, а над будинком пролітає ракета «Кинжал» або дрон-камікадзе «Шахед». Ну, такий ось досвід.

4. Які зміни та трансформації відбулися з вами (якщо відбулися), як з особистістю за ці 2 роки повномасштабного вторгнення?

За ці 2,5 роки відбулися значущі зміни – такого досвіду, який я отримала з початку повномасштабного вторгнення, у мене не було навіть у 2014 році, хоча я працювала на лінії зіткнення вже 8 років і багато чого бачила. Але цей етап війни набагато страшніший, жахливіший, з купою неочікуваних проблем, які треба вирішувати, і яких я взагалі не очікувала. За роки повномасштабної війни ми стали сильнішими, багатофункціональнішими, змінився масштаб волонтерства – я підрахувала, що за 2,5 роки зібрала приблизно 309 тисяч євро, на які було куплено багато всього для військових та організована логістика. У мене народилася ще одна дитина, вже маю двох синів… із чоловіком, звісно. Він був на війні, рідко приїжджав, ми не планували дитину, але під час одного з приїздів так сталося, що у нас з’явилася ще одна дитина, і це прекрасно! Також масштабувалася моя професійна діяльність, адже багатьом людям потрібна допомога, а моя робота — надавати цю допомогу.

6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін? Яким бачите майбутнє України?

Дуже хочеться планувати майбутнє, в голові з’являються мрії, але потім здоровий глузд підказує, що не все так просто. Мені здається, що нам воювати ще дуже довго, і така критична, кризова ситуація триватиме не один рік, тому планувати свої дії треба, враховуючи ці складні обставини. Легкої та швидкої перемоги не буде, і нам потрібно багато працювати над тим, щоб хоча б наші діти мали спокійне життя в майбутньому, можливо навіть і наші онуки.

У мене двоє маленьких дітей, і мені дуже страшно, що вони будуть воювати, коли виростуть, і я так цього не хочу. Таке майбутнє я бачу зараз, і роблю все можливе, щоб вони не воювали, щоб мали можливість обрати мирні професії, були художниками, вчителями, айтішниками, ким завгодно, а не військовими. Це мені так хочеться. Мій чоловік каже, що наш козак буде військовим. Подивимось. Але я щиро хочу, щоб вони не воювали.

Що стосується найближчого майбутнього, побутового, я планую лише на короткий термін. Намагаюся дати дітям дитинство, бо війна не війна, а дитинство одне — його не повернеш. Їхня майбутня психіка залежить від того, що я зараз їм дам (я і їхній батько), тому всі мої плани спрямовані на те, щоб у них було щасливе дитинство, і все.

Майбутнє України — це життя поруч із скаженим сусідом. Я бачу нас сильною країною, але ми завжди маємо враховувати небезпеку від Росії та готуватися до цього. У нас є шанси на перемогу, і це станеться не прямо зараз. Я вірю, що майбутнє буде гарним, але від нас залежить дуже багато. Ми завжди будемо жити, як і 300 років тому, зважаючи на те, що поруч є велика небезпека.

Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *