м. Луганськ.
Січень 2022. Відповіді надані російською.
1. Яким було ваше літо 2014 року? Що спонукало вас виїхати чи залишитися?
Літо 2014 року, як виявилося, дуже важко згадувати.
Перед літом 2014 року була весна. Ми — я і мій син Женя — жили звичайним життям: він працював, я працювала, в квартирі щойно закінчили ремонт, залишився незавершеним тільки балкон. Звичайний квітневий ранок: сніданок, робочі дзвінки, робочий настрій, весна, навіть підвищений настрій… і раптом хтось телефонує, кажуть, що зайняли будівлю СБУ.
– Хто? Як?
– Не знаю, якісь російські…
І почалося. Площу біля СБУ оточили мішками, якісь люди зі зброєю охороняли вузький прохід. У цьому проході поклали прапор України, на нього треба було наступати, якщо хочеш пройти. Я перестрибувала, і в мою сторону летіли матюки й обіцянки вистрілити.
По центру міста почала їздити машина, яка з гучномовця закликала всіх людей йти на площу і підтримати наших хлопців. І лозунги “Фашизм не пройдет”, “Нет майдану”, “Хватит кормить Украину”, “Донбасс русский” і так далі.
У цей час я ще дофарбовувала ґрати балкону і висаджувала квіти. Далі дат не пам’ятаю, тільки події і невіру в те, що відбувається, наче жахливий сон. Всі думали, що ось-ось закінчиться. Порожнє місто, постріли, вибухи, мінометна стрілянина, в сусідньому дворі працює «Град»: будинок труситься, скло тріщить, але це ненадовго — він відстрілює і від’їжджає… І ми чекаємо “відповіді”. Коли дуже і поруч вибухає — біжимо в бомбосховище, яке було біля нашого будинку. Тільки Женя (син) не хотів туди спускатися, сідав десь біля несучої стіни. Зв’язку зовсім не було, машин в місті не було, тільки якась військова техніка. І ще по порожньому місту літали на божевільній швидкості джипи з людьми у військовій формі з автоматами.
2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?
Було багато історій, розповім декілька найяскравіших.
Я була вдома, син пішов до друга, його будинок був через дорогу. Темно. Під вечір обстріли завжди посилювались. Розпочався обстріл: скло тремтить, вибухи, мінометна стрілянина — я вибігла з дому, щоб сховатися в бомбосховищі, чекаю сина біля під’їзду, йому 3 хвилини йти. Вже минуло 10 хвилин, а його все немає. Я побігла йому назустріч. Ніколи не забуду цього кадру: захід сонця, темно, розриваються снаряди, і на бордюрі проїжджої частини сидить дідусь, якого мій син намагається підняти. Дід абсолютно п’яний і кричить: “Я не боюсь, залиш мене, нехай стріляють…” Я кричу синові, щоб він залишив діда і швидше побіг в бомбосховище. Він відповідає мені, щоб я йшла туди сама якнайшвидше. Він піднімає цього діда, переводить через дорогу, відводить його в під’їзд і тоді прибігає в бомбосховище.
А ось я їду до батьків у Станицю (Станиця Луганська – смт, що межує з Луганськом, територія під контролем України. – Прим. авт. Примітка була зроблена у січні 2022, зараз, у Січні 2024 це смт з 2022 року окуповано росіянами). Мені часто доводилося до них їздити, оскільки вони старенькі. Подорожувала до Старобільська маршруткою, а далі як пощастить.
Буде місце? Чи піде автобус? Ризикне хтось їхати? Вирушали о 4 ранку – темно, люди сидять втиснуті, розмовляти не звикли, кожен сподівається на свою удачу. Водій перед тим, як рушити, хреститься і говорить: “Господі! Господі! Допоможи, щоб пронесло!” Я сиділа спереду, оскільки це було єдиним вільним місцем (і найнебезпечнішим). Ось ми під’їжджаємо до Щастя (місто в Луганській області – Прим. авт.), весь горизонт у вогні, у диму, звуки пострілів і вибухів, ми трішки постояли і поїхали далі. Тепер неможливо словами передати ту швидкість, з якою тоді їздили автобуси. Вони летіли. Вони летіли на всій швидкості, бо вважалося, що так безпечніше. І ось перед Нижньою Ольховою (село в Станично-Луганському районі. – Прим. авт.), водій кричить: “Виходьте! Виходьте! Подалі від автобуса в ліс!” Звісно, всі вискакують. Він каже: “Будемо чекати хоч до темряви, хоч до ночі. До тих пір, поки зустрічні машини не поїдуть ” (це було ознакою того, що обстріл закінчено). Годину ми сиділи в лісі, потім дивимося — машина їде зустрічною смугою. Всі швидко в автобус. Несемося далі, мовби проскочили. Під’їхали до українського блокпоста, навколо вирви від обстрілів ще горять. І така сама картина була в Станиці — вирви ще горіли.
3. Як 2014 рік змінив ваше життя?
До кінця серпня ми чекали, сподівались, потім зрозуміли, що треба виїжджати і думали куди. До батьків не можна — вони так само, як і ми, постійно ховалися в підвалах на лінії фронту. Відмовились залишити свій дім.
Поза Луганськом у мене було три подруги: одна — колишній депутат Верховної Ради, інша — поруч з депутатом. Обидві вони були в Києві. Але жодна з них на мої дзвінки не відповідала та не перетелефонувала. Виїхали до третьої в один із обласних центрів України (до цього часу вдячна цій людині!) Ледь взяли квиток на поїзд. Але в той день поїзд не пішов — в Дебальцево був бій — залізничні колії підірвали. Ми записались на автобус (тільки через 5 днів, до цього місць не було). До автобусу треба було підійти о 4 ранку. Мертва тиша в місті, і здається, що весь Луганськ чує той звук, який видають колеса моєї валізи. Був мікроавтобус на 9 місць, червоний “мерс”. Завантажилися, поїхали, але ненадовго. Через 15 хвилин нас наздогнали 2 машини, і люди з автоматами оточили автобус. На мене направили автомат.
– Вийти і зібрати паспорти!
Забрали паспорти. Сказали, що на цьому автобусі диверсанти ночами обстрілюють місто. Однак, після 16 в місті, люди боялися навіть вмикати світло (коли воно ще було), не кажучи вже про виїжджати на дороги. Водій намагався щось пояснити — його не слухали, бойовики розмовляли з кимось по рації. Приїхав джип із військовими. Зі справжніми військовими — це можна було зрозуміти за їхньою виправкою та російським акцентом. Подивилися, порадились, повернули всім паспорти і відпустили. Потім була “дорога життя”— так тоді називали піщану дорогу через ліс, якою можна було виїхати. Величезний ряд автомобілів в одному напрямку на виїзд із Луганська. Автомобілі застрягали в пісках, пасажири інших машин допомагали їх витягти. Так ми їхали кілька годин. З’явився український блокпост. Перевірка документів, огляд багажу і: “На все добре! Щасливої дороги!”
Я плакала вперше за цей рік.
4. Якщо б у вас була можливість повернутися в 2014 рік, зробили б ви щось по-іншому? Якщо так, то що саме?
Мабуть, якби ми знали що станеться, я б не сиділа з друзями в кафе, дивуючись, навіщо раптом комусь знадобилося організовувати демонстрації “проти фашизму”! Тоді студентів примушували насильно йти на ці демонстрації. Можливо, взяла б участь в якихось проукраїнських акціях… Хоча російський сценарій був настільки ретельно продуманий і підготовлений, плюс багаторічна пропаганда, що, ймовірно, цьому важко було б протистояти.
5. Як зараз ви почуваєте себе у своєму житті? Про щось жалкуєте?
Як я відчуваю себе у своєму житті? Нормально, тут я вдома! Шкодую лише про одне — що так довго там (в Луганську – Прим. Авто.) жила.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін?
Нічого не планую, живу одним днем, навіть однією хвилиною, оскільки знаю, що життя така вразлива річ — ось воно є, секунда… і його немає.
Січень 2024. Відповіді надані російською.
1. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Яким був цей день для вас? Що ви відчували? Як далі діяли?
24 лютого 2022 року… О 5 ранку (або трішки пізніше) пролунав телефонний дзвінок. Ніч… і раптово дзвінок! Телефонує батько. Йому 88 років, і він живе у Станиці-Луганській. Я жахнулася! Щось трапилося з ним… Але в слухавці був його голос, тільки якийсь приглушений: “Війна. Почалася війна”. Я йому: “Ти знову дивишся російське ТБ?” Але тут я чую вибухи. Відчиняю балкон. Вибухи з різних сторін… Я сідаю… Що я відчула? Ні. Не жах… Порожнечу. Неначе я дивлюся в прірву… І дна немає. У 2014 році здалося, що це неправда — ще трошки і все вирішиться… Навіть коли ми виїжджали з Луганська через ліс єдиною залишеною “дорогою життя”, я думала, що цей кошмар скоро закінчиться. Тепер я знала — це правда, це страшно і це надовго.
2. Чи були ви змушені виїхати з України (можливо, тимчасово)? Якщо ні, переходьте до наступного запитання.
Якщо так, розкажіть про свій досвід за кордоном: були ви в одній країні весь час, чи переїжджали в декілька країн, чи довелося вчити нову мову, освоювати нову професію тощо? Де ви зараз? Чи плануєте повертатися в Україну, коли військові дії закінчаться?
Потім прийшли цілодобові новини. Все робилося якось автоматично. Готуватися до війни: купувати продукти довгого терміну зберігання, воду, шоколадки, ліки. Магазини закривалися, автобуси не ходили. Працювала лише одна аптека. Черга. Треба купити хоч щось, що ще залишилося. Навколо щось вибухало. Ми вже розрізняли вибухи снарядів від роботи ППО… Вимкнули опалення. Холодно. Ночі без сну. Багато чоловіків нашого ЖК записалися в територіальну оборону. Всі допомагали як могли: обладнували бомбосховища та підвали, розносили продукти та воду, тягли теплі ковдри та одяг. Я шила пов’язки з червоним хрестом для медиків тероборони.
Потім були Буча, Ірпінь, Гостомель… Це недалеко від нас. Все було чутно і видно. Міст біля Стоянки на Житомирській трасі був підірваний. Ми не вірили, що рашисти зможуть пройти. І не мали наміру виїжджати. Але… після кількох безсонних ночей поруч з нашим будинком вибухнув снаряд. Згоріла триповерхова будівля — вибуховою хвилею вибило скло в моєму вікні квартири. І я зрозуміла — я не витримаю. Треба виїжджати. Користі від мене мало. Тільки годуй мене і оберігай… Я зібрала дві валізи і 8 березня ми поїхали.
У нас була стара маленька нерозмитнена машина з пробитим колесом і дизелем в баці на 20 км. Але 8 березня, приблизно в обід, ми виїхали. Як ми міняли колесо, заправлялися, їхали — це окрема історія! Сіра порожня дорога, перегороджена бетонними блоками (щоб танки не проходили), на узбіччі барикади зі шин і мішків з піском, згорілі кіоски і зруйновані будинки, блокпости та військові з автоматами. Але наша машинка як відчувала — ламатися не можна, війна. І через день ми були на кордоні. Машинці нашій ми сказали: “Дякуємо”, — віддали її прикордонникам (вони були дуже раді), перейшли кордон пішки і сіли в автобус до Варшави. З Варшави автобусом в Берлін і потягом до Дюссельдорфа. Я безмежно вдячна всім людям, які зустрічалися на нашому шляху. Я навіть не очікувала, що зовсім незнайомі люди можуть так допомагати один одному. Величезне спасибі Польщі, польським волонтерам та випадковим людям. Проїзд був безкоштовний, в автобусі годували, давали напої, дарували дітям іграшки, роздавали солодощі. В Берліні з українським паспортом безкоштовно давали квитки на потяги будь-яких напрямків. В потязі до Дюссельдорфа німка, дізнавшись, що ми з України, намагалася віддати нам свої квитки класу, а сама хотіла піти на наші місця. Це було так зворушливо, що я плакала. Ніколи не забуду, як співчутливо та терпимо ставились до нас в Німеччині: пояснювали, допомагали, віддавали меблі, речі, продукти. Німеччина дала нам все необхідне для життя: грошову допомогу, квартиру, медичне страхування, можливість вчитися і працювати. Тепер кожен вирішує, як скористатися цією можливістю. У Німеччині (у Дуйсбурзі) я вже два роки. Закінчую курси німецької мови. Дуже хочеться вивчити мову! Хоча чітких планів щодо життя в Німеччині у мене немає. Моє життя залишилося в Україні. І хочеться в неї повернутися…
4. Які зміни та трансформації відбулися з вами (якщо відбулися), якою особистістю за ці 2 роки повномасштабного вторгнення ви стали?
ЗМІНИ відбулись величезні. Правда, вони розпочалися ще в 2014 році. А за два роки повномасштабної війни остаточно сформувалися та зміцнилися. Я — людина з СРСР. Я прожила в ньому велику частину свого життя. І мені важко було розуміти (точніше не розуміти), звідки я родом, що таке Батьківщина, де моя країна і що таке — моя національність. Війна все розставила на свої місця. Тепер я точно знаю, що я українка, я з України, я тут народилася (і мені подобається говорити про це). Я точно знаю, яка мова моєї Батьківщини, я хочу її вивчати та говорити нею. Як виявилося, мені подобаються українські пісні, я з цікавістю відкриваю для себе факти з історії України та імена її героїв. Я з нестримним задоволенням ношу вишиванку. Я тепер точно знаю, де моя країна, де мої співвітчизники, хто друзі, а хто вороги. Все, що колись здавалося «не таким однозначним», набуло чітких контурів правди, справедливості, любові та ненависті.
5. Якби ви могли повернутися в 2014, чи зробили б щось інакше?
Якби повернутися до 2014 року… Я б не думала, що це десь там якась політика і що мене це не стосується…
Якби все повернути назад. Тоді, дивлячись збоку на когось і для чогось організовані демонстрації проти фашизму (“Навіщо це? Де вони фашизм знайшли?” — проскакувала мимоволі думка). На дурні плакати про братній народ, телевізійні шоу на захист російської мови на Донбасі, слухаючи розмови знайомих про те, як наш Донбас годує всю західну Україну, про газ, який Україна краде у Росії, про “майданутів” в Києві й оплачений Америкою Майдан. Я б не думала, що це просто політичні ігри когось іншого, що не стосуються мого життя. Важко сказати що би я робила, але… Хоча б виходила на невеличкі проукраїнські мітинги під жовто-блакитним прапором. Думаю, багато хто приєднався б, якби повернутися… Не знаю, чи змогли б ми протистояти довго і ретельно підготованому російському сценарію захоплення Донбасу, але ми хоча би протистояли…
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін? Яким бачите майбутнє України?
Якщо говорити відверто… не планую своє майбутнє. Я планувала його в Луганську до 2014 року, потім в Києві з 2015 року і… це жодним чином не допомогло. Тепер я вже 2 роки в Німеччині і знову… майбутнє туманне. Я живу одним днем, постійно слухаю новини й аналітичні стріми, часто плачу, коли читаю про загиблих і руйнування, після обстрілів телефоную в Україну, щоб дізнатися, чи живі мої близькі, трішки доначу на армію і не сумніваюся в Перемозі України (тільки боюся і думати про ціну цієї перемоги).
Я впевнена, що в України є тільки два шляхи: стати невід’ємною частиною Європи або зникнути. Майбутнє України — це майбутнє великої красивої фінансово стабільної європейської країни. Інакше ніяк!
Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.