м. Луганськ.
Усі запитання були поставлені у Січні 2024. Відповіді надані українською.
1. Яким було ваше літо 2014 року? Що спонукало вас виїхати чи залишитися?
Літо 2014 для нас всіх було дуже важким, бо почалася справжня війна. Я був один, хто з перших виїжджав з Луганська наприкінці квітня. 1 травня я вже був у Києві.
Я не знаю скільки би ще залишався в Луганську, але після того, як пішов знімати захоплення адміністративних будівель і відділку міліції, один з активних учасників-сепаратистів мене впізнав, вказав на мене. Після цього мене та ще декількох людей забрали, посадили в автобус Комуністичної партії та повезли на профілактичну бесіду на річку Лугань. Напевно, це можливо назвати полоном, просто він тривав пів дня. Але мені було цього достатньо, бо мені сказали: «Якщо хочеш, залишайся тут, в місті, обирати тобі, але ми знаємо всі ваші адреси, знаємо адреса ваших друзів, знаємо хто ви». Таким чином мені дали шанс поїхати.
Тоді ще ходили потяги, були квитки. Я не очікував такого «подарунка» долі. Переночував у друга, якого ніхто не знав, щоб не бути вдома, та зранку я сів на потяг «Луганськ-Київ». З тих пір, вже майже 10 років, я не був удома.
2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?
Батьку не було і 55 років, коли він загинув. Він був лікарем. Вони їхали в серпні 2014 року у машині швидкої допомоги забирати поранених людей, у яких прилетіла міна. І в цей момент у машину швидкої допомоги прилетіла міна також. Його другові, прокуророві, який виїжджав на всі ці обстріли, відірвало голову. Батько залишився живим, але у нього були настільки важкі поранення, що йому зробили купу операцій, видалили частину коліна, після чого в нього не згиналася нога. Все це не загоювалося, та через 2 роки він помер.
Він звик, що він надлюдина, яка нічого не боїться, суперлікар, який виїжджає всюди, пройшов Афганістан. Для того, щоб розкривати тіла в морзі, потрібна хороша фізична форма, бо, по-перше, це важко, а, по-друге, тобі доводиться стояти по 5-6 годин. Він звик бути важливим та керувати всіма. Після поранення його перевели на паперову роботу, він не зміг це прийняти, його це морально підкосило, він віддалився від всіх, перестав спілкуватися. Останнє його повідомлення з побажаннями гарного польоту я отримав, коли сідав у літак до Пекіна. А вночі він помер. Звісно, на похорон я не поїхав і навіть не мав можливості це зробити, бо був у списках «зрадників ЛНР». І все, що у мене є, це фото його могили, які надсилає мама двічі на рік: на його день народження та в день його смерті.
І я усвідомлюю свій великий страх: померти не страшно, бо це дуже швидко відбувається. А мені страшно усвідомити, що якщо мама почне хворіти, я ніяк не зможу їй допомогти. І вона не може виїхати, бо вона лікарка, та у неї забрали паспорт.
Згадую слова баті про те, що “я лікар, це мій обов’язок, я нікуди звідси не поїду, я буду рятувати людей”. А за декілька тижнів у швидку прилетіло.
Коли постало питання чи їхати мені в Бучу на ексгумацію тіл з братської могили, у мене не було жодних сумнівів, бо в мене був приклад мого батька. Я керувався тими самими мотивами, що і він. Зараз у мене великі сумніви, можливо, не треба було мені туди їхати. З того погляду, у якому стані моя психіка зараз. Але тоді мені здавалося, що я вже бачив стільки смертей і трупів, працюючи санітаром на швидкій допомозі у Луганську.
Чому на мене так вплинуло те, що я побачив у Бучі? Тому що цих людей вбили свідомо та у великих масштабах. Коли ти відкопуєш 119 трупів, ти розумієш, що цих людей кудись вивели, їм щось казали, вони щось думали в останні хвилини життя…А потім ти дивишся списки, прізвища, ти розумієш, що деяких людей вбивали сім’ями…Це не ті смерті, до яких ти звик. Це заплановані вбивства цивільних.
Багато мені пояснювали судді, прокурори та юристи, які співпрацюють з міжнародним кримінальним судом. Зараз я бачу, як складно довести геноцид. Але в перші місяці після ексгумації ми скрізь намагалися довести, що це геноцид, бо для нас це було очевидно. Зараз я розумію, що потрібне розслідування, дотримання процедури та час, щоб довести факт геноциду. Але це було найстрашніше, що я бачив: траншея, завалена людьми, які ще місяць тому сапали свої городи, фарбували паркани та купували нові телевізори. А потім прийшли росіяни та перестріляли всіх із калашів.
3. Як 2014 рік змінив ваше життя?
Я думаю, що цей рік змінив життя всіх нас: кожен або зламався, або пішов далі. Багато людей, які пішли тоді та зараз (мається на увазі повномасштабне вторгнення – Прим. Авт.) добровольцями, загинуло на війні.
Я міг би бути просто викладачем в університеті, жити в Луганську, працювати далі в морзі, але мені довелося переїхати, тому я обрав кар’єру журналіста та вже 10 рік працюю журналістом і редактором. Якщо б не було 2014, навряд чи це б сталося, навряд чи мене б знали, як знають зараз, навряд чи я би написав книжку… Це все чудово, але я не був вдома майже 10 років, я не бачив маму майже 6 років, тому що раніше вона могла ще приїжджати, а зараз вже ні. І це дуже важко.
Якщо б не було 2014 року, життя було би зовсім іншим.
5. Як зараз ви почуваєте себе у своєму житті? Про щось жалкуєте?
Я думаю, що ми всі зійшли з розуму. Йде другий рік повномасштабного вторгнення, у нас вже просто немає моральних запасів справлятися зі ситуацією.
1. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Яким був цей день для вас? Що ви відчували? Як далі діяли?
Декілька днів до того у мене було дуже погане передчуття: з початку лютого я дуже погано спав, мене постійно нудило, я не міг зрозуміти, що відбувається з організмом?! 23 лютого у моєї (на той момент) дружини було заплановане відрядження в Ригу, вона вилітала одним з останніх цивільних авіарейсів з аеропорту “Бориспіль”. А я сходив на якийсь захід для журналістів, повернувся, довго не міг заснути, випив десь пляшку віскі, прокинувся о 8 ранку, побачив у телефоні 19 пропущених викликів та безліч повідомлень. На вулиці волає сирена. Ми зустрілися з другом Сашею та його жінкою, разом поїхали в бар, який знаходився у приміщенні колишнього консульства США, тож там було укриття, там були запаси їжі, там було більш безпечно.
Ми зібрали команду: журналісти «Бабель» (українське інтернет-ЗМІ – Прим. Авт.) та співробітники бару «Pink Freud». На той момент вже заборонили виїжджати з країни, перестав ходити транспорт, тож ми вирішили, що разом тут нам буде краще. Облаштували там великий бункер, принесли туди матраци, підключили пральну машину та домовилися з постачальниками їжі Столичного ринку про поставки продуктів. І ми почали готувати їжу для армії. Ми починали готувати о 7 ранку, тож могли на день видавати 300 порцій повноцінного сніданку та вечері. Обід закривали не ми, бо це все ж таки бар, і там була не така велика кухня, як в спеціалізованих закладах. Але ми добре впоралися та за 2 тижні поставили годування на потік: нарізали, готували, пакували, а потім приїжджали волонтери та забирали все це. Отак ми провели перший місяць війни, і мені здається, що це нас врятувало: ми були разом, у нас була облаштована редакція прямо в бункері, ми писали новини, тексти та навіть інтерв’ю, тож знали, що відбувається. Всі, хто був з нами, не читали фейкові новини про кадирівців на Оболоні (район Києва – Прим. Авт.), а завжди були в курсі, що дійсно відбувається. Я трохи сумую за тими часами, бо це було круто! Не було жодної сварки, незважаючи на те, що ми були незнайомі люди із різних сфер у закритому просторі. Ми допомагали один одному та іншим: розвозили собачий і котячий корм по Києву, продукти літнім людям, близькі яких виїхали з Києва.
2. Чи були ви змушені виїхати з України (можливо, тимчасово)? Якщо ні, переходьте до наступного запитання.
Якщо так, розкажіть про свій досвід за кордоном: були ви в одній країні весь час, чи переїжджали в декілька країн, чи довелося вчити нову мову, освоювати нову професію тощо? Де ви зараз? Чи плануєте повертатися в Україну, коли військові дії закінчаться?
Ні. І навіть не збирався. І навіть, якщо міг би, не поїхав.
3. Що спонукало вас залишитися в Україні? Якими для вас були ці 2 роки повномасштабного вторгнення росіян в Україну? Який зараз ваш моральний стан?
Я вже один раз тікав у 2014 році. Тому я ухвалив рішення, якщо почнеться велика війна, то вже нікуди тікати не бути, бо я втомився тікати. Можливо, це був фаталізм, який багатьом зараз притаманний. Але як можна виїхати з України? Це як у тебе захворіла дитина, вона вмирає, а ти її покидаєш. Так не можна. Тому я залишився та залишаюся.
Моральний стан у мене поганий (як і у всіх тут): “черепицею шурша, дах їде неспішно”. Насправді дуже хотілося б кінця війни. Я навіть не знаю, що б я робив після. Можливо, я просто хочу піти в ліс і жити там в курені? Всі дуже втомлені, але що робити?
Зараз я працюю креативним директором холдингу, одним із проєктів якого є «Меморіал». Ми перші, хто почали публікувати некрологи та фото загиблих. «Меморіал» — це не просто картинка з некрологом, ми хочемо започаткувати нову культуру пам’яті загиблих, яка буде відрізнятися від тієї радянської примусово-обов’язкової. Наша кінцева мета – це фізичний меморіал, але до цього ще дуже далеко. Ми розпочали багато проєктів: соціальну рекламу, проєкт щоденників військових, які ми друкуємо як книжки, які поїдуть в бібліотеки. Ми співпрацюємо з багатьма організаціями, які роблять схожі проєкти. Зараз це все ще дуже початкова робота. На жаль, у нас проблеми з фінансуванням саме на проєкти про загиблих, бо ніхто не хоче виділяти на це гроші. Але ми працюємо, досліджуємо досвіди шанування пам’яті загиблих у різних країнах, шукаємо оптимальні рішення для України.
У мене багато знайомих серед влади, я міг би скористатися незаконними можливостями виїзду за кордон, але я принципово не буду цього робити.
Я думаю, що прийде ціле покоління людей, які будуть хотіли змінювати, покращувати та відбудовувати. Я б хотів це побачити. Але я не думаю, що у мене, чи у мого оточення будуть сили на це.
Коли це все закінчиться, я все кину та поїду на інший континент, наприклад в Аргентину, але поки ми тут та маємо чинити супротив.
Українська платформа пам’яті «Меморіал».
4. Які зміни та трансформації відбулися з вами (якщо відбулися), як з особистістю за ці 2 роки повномасштабного вторгнення?
Я думаю, що я кардинально не та людина, якою я був. Я багато що передумав і переосмислив. Я зрозумів, що проблеми з головою бувають – і що їх треба лікувати. Я скоїв багато помилок, але і багато хорошого. Але я дуже змінився. Думаю, це стало причиною розлучення з жінкою, з якою ми жили 7 років.
Ми всі змінилися: стали черствішими, злішими, втомленими, покоцаними долею людьми.
Багато людей, які працювали на війні з 2014 по 2022 роки: їздили на лінію фронту, писали, допомагали, фотографували, документували події – вигоріли та впали у відчай після повномасштабного вторгнення. Вони перестали щось робити, зламалися. Принаймні на перші пів року від початку повномасштабного вторгнення. Багато людей просто поїхали на захід України, працювали у волонтерських центрах, але не хотіли безпосередньо зустрічатися з війною.
З 2014 ми багато робили: висвітлювали проблеми прифронтових територій, розповідали про покоління дітей, яке вже при війні народилося та виросло, патронували школи, збирали та передавали гуманітарку на Донбас. А 24 лютого 2022 мені стало все одно, що там на Донбасі. Це я до чого? Наприклад, мене контузило на одному пропускному пункті у Донецькій області, коли ми знімали сюжет. Або ти йдеш у туалет у цю будку в полі, а тобі пояснюють пригинатися в процесі, щоб кулею не зачепило. Але опісля ти сідав на потяг чи авто, повертався в Київ, де ти знову гуляєш зі собакою, спиш з дружиною, ходиш в кіно та ін. І до наступного відрядження ти навіть не думав, що зараз там десь сидить людина, по якій стріляють. Навіть у мене, у людини, яка звідти. А ось з 24 лютого 2022 року, коли ти побачив відео з Маріуполя, коли ти побував у Бучі та в Ізюмі, все, що було до цього, стало зовсім неважливим. Це по-перше. А по-друге, у тебе більше не лишилося безпечних зон. Раніше ти міг повернутися в Київ, а зараз тобі що Київ, що не Київ – шахед або 102 чи 122, балістика чи ще якась ракета може наздогнати тебе скрізь. А додати до цього нестабільну фінансову ситуацію, нестабільну політичну ситуацію, корупцію, постійну загрозу бути відправленим на війну, бо зриваються плани по мобілізації та ін. Це все не додає психічного здоров’я зовсім на фоні того, що ти 2 роки вже в цьому всьому живеш, немає можливості видихнути та немає надії.
Я перестав купувати нові речі, я можу спати в гостьовій в одязі, у якому ходив весь день. Мені все одно. Купа речей, які раніше були важливі, зараз не мають жодного значення. Ти намагаєшся щось спланувати, а потім починається обстріл Києва, який триває декілька годин, тож всі твої плани відміняються. Мінімізуються соціальні зв’язки. Я бачу, що відбувається з моїми друзями: вони намагаються потрапити в армію, навіть з не дуже добрим здоров’ям, відчувають провину, що не зробили цього раніше, хоча робили багато: купували дрони, закривали величезні збори…Ніхто вже не хоче жити, пропав смак життя.
Якщо це резюмувати: ми тут всі зрозуміли, що нам пизда, у нас немає ніякої надії, і все, що ми робимо – це чекаємо, поки нас вб’є. Все. Паралельно закриваючи задачі, які кожен день сипляться на тебе як з відра. Тому ніякого планування, ніяких мрій і фантазій.
Я не визнавав психологів все життя, мав деякий досвід з декількома, але результатів це не принесло.
5. Якби ви могли повернутися в 2014, чи зробили б щось інакше?
Так, думаю зробив би. Ми про це не один раз говорили з друзями, які були на Майдані. Ми тоді вважали, що треба діяти м’яко, з позиції здорового глузду: говорити з антимайданівцями, пояснювати, що ми одна країна, доводити, що росія нас кине, та не треба переходити на її бік. А зараз я розумію, що все це було марно. Не було там кому пояснювати. Треба було застосовувати силу: вводити загін солдатів та розганяти весь натовп, який стояв біля СБУ, заарештувати цих людей і всього цього не було б. Я так думаю зараз.
А тоді ми навіть вигадали формування, воно називалося «Третій шлях». Чому третій? Тому що ми були проти війни. Можливо, ти пам’ятаєш: одного дня був дуже великий антивоєнний мітинг, на якому ми намагалися методом переконання схилити сепаратистів на наш бік, але тепер я розумію, що вони б зрозуміли тільки мову зброї та сили.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін? Яким бачите майбутнє України?
Я спланував майбутнє: я мобілізуюся та йду в армію.
До цього у мене не було планування більше, ніж на кілька днів, враховуючи всі обстріли, ракети. Планувати доволі складно. Але рішення я вже прийняв. Зараз фінально проходжу медичну комісію та на мене вже чекають в частині.
Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.