м. Луганськ.
Січень 2022. Відповіді надані російською.
- Яким було ваше літо 2014 року? Що спонукало вас виїхати чи залишитися?
31 травня 2014 року я разом з дітьми виїхала з Луганська.
Обстановка в місті була непростою, це було видно і відчувалося всюди, але вирішальним фактором стало захоплення великого офісного будинку в моєму дворі. Всю ніч туди машиною завозили щось, і миттєво було прийнято рішення виїжджати. Ми їхали на тиждень-два, але виїхали назавжди. Взагалі, літо 2014 можна описати одним словосполученням – великий стрес. Постійні дзвінки від родичів, прохання виїхати звідти, поради, де краще сховатися під час обстрілів. Я стараюся це не згадувати і жити далі. Але це не так просто.
2. Якою вашою історією або історією ваших близьких ви б хотіли поділитися? Що вразило більш за все?
Мій батько – Пастухов Андрій Віталійович, лікар-хірург, залишався в Луганську майже до кінця липня 2014 року.
На всі прохання виїхати він відповідав: “Я лікар, це мій обов’язок. Я нікуди не поїду”. Два тижні він прожив у лікарні, приймав і лікував поранених з обох сторін (не обійшлося без загроз з боку окупантів), не хотів виїжджати. Особисто бачив, як в місто заходили танки, як стріляли по луганському аеропорту (там тоді знаходилися українські військові – Прим. Авт.) з гармат, розміщених під його лікарнею, як все життя перевернулося з ніг на голову і нагадувало фільми про війну. Одного разу мій брат сказав, що тато просив передати: “Якщо зникне зв’язок, не шукайте мене, не приїжджайте, немає потреби. Живіть своїм життям і не турбуйтеся. Ми вже пожили”. Після таких слів у мене сталася істерика, я ледве дотелефонувалася татові на міський телефон в лікарню і дуже грубо в криках і матом вмовляла його залишити все та виїхати. Він не погоджувався, але після того, як був збитий Боїнг (MH 17. – Прим. авт.), змінив свою думку. Він встиг купити квиток на поїзд, написав заяву на відпустку на роботі, ледве добрався додому, зібрав речі і пішов на залізничний вокзал. Саме в цей час почався обстріл міста, і, за його словами, він вирішив: “Я поїду, якщо вб’ють – значить, така доля”. Це речення досі наповнює мене жахом і панікою. Розмовляти про те, що так не повинно бути у нашому світі, я не буду. Ті, хто влаштовують війни, все одно цього не почують. До сьогоднішнього дня він не розповідає подробиць тих днів.
На щастя, батько дістався до поїзда, сів в нього і виїхав, пронизаним новою реальністю Луганська. У 2011 році в Черкасах пройшов перший фестиваль аматорського мистецтва медичних працівників України. Виступав за Луганськ, посів 1 місце в номінації “Авторська пісня”. А в 2016 році на третьому фестивалі в Івано-Франківську виступав уже за Черкаси. Теж перше місце в тій же номінації. Двічі мав честь брати участь в гала-концертах фестивалю “Пісні, народжені в АТО”. Пісня “Лист колезі” склалася випадково. Згадав розмови в лікарні з молодими хірургами, які дуже боялися НАТО.
3. Як 2014 рік змінив ваше життя?
Цілком. З одного боку, втратити все, що було твоїм і не мати можливості куди-небудь повернутися – це страшно. З іншого боку – ми вижили, у мене було достатньо сил побудувати життя для себе і своїх дітей знову. Це чудово, що у мене є характер, і я здатна на багато –і труднощі дійсно подолати. Головне – почати! Проте мені б хотілося проявляти свій характер не в ситуаціях з війною, відсутністю грошей, відсутністю житла та інших епізодах жахливої реальності. Але я рада, що я виїхала з Луганська, можливо, так і сиділа б там, перетворюючись на багно.
4. Якщо б у вас була можливість повернутися в 2014 рік, зробили б ви щось по-іншому? Якщо так, то що саме?
Якби я повернулася, хоча б у березень 2014 року, я б продала квартиру, зібрала речі і виїхала якомога далі.
5. Як зараз ви почуваєте себе у своєму житті? Про щось жалкуєте?
Мене найбільше образило те, що держава байдужа до переселенців. Здається, ніби вони є, але десь там, далеко, вони самі якось впораються… Жоден кандидат у президенти у своїх передвиборчих виступах жодного разу не згадав про переселенців. Практично після 8 років прийняли щось щодо нашої інтеграції в суспільство (немов ми якісь паразити, і вже нікуди від цієї зарази не дітися, давайте їх інтегрувати, нехай вже буде…). Немає нормальної програми отримання житла, людям доводиться виїжджати назад на окуповану територію, але нікого це не хвилює, їх називають зрадниками і сепаратистами. Державі просто плювати на своїх громадян, і це для мене дивно, адже паралельно з такою поведінкою нескінченно звучать промови про те, що ми – Європа, ми хочемо в Євросоюз. Ви не цінуєте і не бережете власних громадян, може, спочатку розберетеся з цим, а потім будете мріяти про Євросоюз? У місті, де я живу, справжню допомогу – продуктові набори, речі, свято і подарунки дитині перед початком навчання в перший клас – організовує церква. Не УПЦ, а християнські громади (я точно не пам’ятаю назву, вибачте). Особисто для мене це великий показник байдужого ставлення. Громадяни України у 2014 році також показали себе з “прекрасного” боку. Не всі! Було безліч людей, які допомагали, підтримували, але було і безліч людей, які підняли ціни на житло, не впускали переселенців у свої цінні квартири для оренди, ображали, обвинувачували особисто нас в усьому, що трапилося. От іноді цим людям бажаю такого ж, через що ми проходили. Справедливість, знаєте.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін?
Я не думаю про майбутнє. Максимум на місяць вперед. Я завжди думаю про те, куди мені бігти, якщо знову почнеться війна. Які речі я візьму зі собою, як перевезти своїх котів. Як мої діти будуть навчатися в якомусь новому місці. Є страх залишитися без грошей. Ці страхи і викликаний ними стрес підірвали моє здоров’я. Я про майбутнє не думаю, але стараюсь жити, як кажуть, на позитиві. Якщо не згадувати все, що було, не думати про те, що таке легко може повторитися, то жити, в принципі, можна. Але найбільше хочеться жити, а не виживати.
Січень 2024. Відповіді надані українською.
1. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Яким був цей день для вас? Що ви відчували? Як далі діяли?
24 лютого я прокинулась від вибухів, десь о 6:30 ранку. Спочатку я думала, що то грім, бо була дуже тепла погода напередодні, практично весна, але, глянувши в Телеграм, я зрозуміла, що рашисти не жартували. За півгодини я встигла зібрати тривожну валізу – ліки, їжа, документи, сірники, ножі – все, що знадобиться. Набрала води, заклеїла всі вікна. Подзвонила всім знайомим та родичам, головне – дитині в Київ, а тільки потім почала будити молодшу дитину (вона спала). Я сказала їй: “Вставай, нас бомблять, почалась війна”. Вона дуже перелякалася. Але я її заспокоїла, зробила їй у ванній ліжко, принесла до неї котів, і там вже вона сиділа, але дуже схвильована. Діяла я чітко: розповіла дітям, що робити, якщо поранення, як заспокоюватися при панічній атаці, як ховатись, як вибиратись з-під завалів. Молодшій написала номери телефонів всіх своїх друзів та довго пояснювала як себе поводити, якщо мене вб’є. Постійно були дзвінки з усіма, якісь поради, якась нова інформація про події. Виходити було лячно, в нас все було, тому ми сиділи вдома. А ввечері, коли лягли спати, в мене почалась дуже серйозна панічна атака. Спеціальних ліків в мене не було, тому я дихала, пила воду та боялася, що дитина прокинеться й теж злякається. Напевно щось ще було, але я не пам’ятаю. Пам’ятаю свою зібраність та відсутність страху. Страшно стало тільки вночі.
3. Що спонукало вас залишитися в Україні? Якими для вас були ці 2 роки повномасштабного вторгнення росіян в Україну? Який зараз ваш моральний стан?
Мене спонукало залишитися в Україні розуміння того, що я вже проходила черезпочаток життя з нуля. Старша дитина категорично відмовилася виїжджати, менша також. Були звичайно думки виїхати, ми це обговорювали, але ми реально не хотіли виїжджати. Я не відчувала фатальної небезпеки.
Дивлюся зараз на своїх друзів, що виїхали: частина адаптувалася, а частина у пригніченому стані, хочуть назад в Україну додому, але повертатися нема куди.
Відчуття часу дуже дивне: іноді здається, що минуло 2 дні, а інколи, що 20 років. Відчуття, що все триває років 20 вже…Розумію, що для багатьох все почалося лише в 2022 році – для мене почалося в 2014. Але все одно, коли я чую, що пройшло 10 років з 2014 року, мені не віриться та здається, що я тільки вчора виїхала звідти. І всі ці роки як в тумані: ти намагаєшся жити, працювати, але деякі речі ти просто не можеш робити. Наприклад, раніше я дуже любила фотографувати природу, тварин і себе, але зараз у мене немає ніякого бажання це робити. Особливо не можу себе фотографувати…Думаю про хлопців, які воюють, гинуть та сидять в бліндажах…а я буду селфі робити? Змушую себе святкувати Новий рік – у мене немає ніякого бажання. Моя молодша дитина каже: «Який Новий рік? Війна в країні». З 2022 на 2023 ми трохи святкували Новий рік, навіть робили жовто-блакитну ялинку. Але цього року ми взагалі не святкували, бо у нас не було настрою. І так у всьому: я не можу зрозуміти, як можна святкувати День народження чи купляти собі нову сукню.
Тепер я чудово розумію дідусів та бабусь, які пройшли Другу світову війну (вони воювали та були в окупації), вони ніколи не розповідали про це. Треба було питати – вони неохоче відповідали. І я зараз не хочу це обговорювати. З ким? З друзями, які в Україні? Вони самі все знають. Друзі з-за кордону та іноземці питають, але я не хочу розповідати, я не знаю чому, можливо, боюся усвідомити всю жахливу реальність?!
4. Які зміни та трансформації відбулися з вами (якщо відбулися), як з особистістю за ці 2 роки повномасштабного вторгнення?
Вони відбулися.Морально менідуже важко, я впала на дно: не можу нормально цей світ приймати, у мене депресія, я з цим питанням розбираюся, звісно, але я нічого не хочу та нічого не можу…Я не знаю, як я маю нормально жити та бути нормальною людиною, коли моя старша дитина хоронить своїх друзів, які загинули на війні (в наш час), тому що вони були захисниками-добровольцями, вони пішли на війну, там їх вбили. Це друзі моєї дитини, якій 21 рік зараз. І ця думка для мене страшна, що моя дитина хоронить своїх друзів, які загинули, захищаючи Україну на війні. Так не має бути. Як це так?! Не я хороню своїх друзів, котрі хоча б трохи пожили, а моя донька – своїх 20-річних друзів. А чому їх вбили? Тому що йде війна. А чому війна? Що вам треба? Розповіді росіян про демілітаризацію, денацифікацію та геїв – це якась дурня. А моя дитина захоронює друзів. І ось воно є – і я з цим живу. Мене це лякає, я не можу від цього отямитися. Мені не страшно, що я помру, мені страшно, що молодша дитина залишиться одна. Окрім мене, ніхто не буде нею піклуватися. Немає страху «ядерки», якою нас лякали. Жах від того, що діти хоронять дітей.
5. Якби ви могли повернутися в 2014, чи зробили б щось інакше?
Залежить від того чи знала б я все, що знаю зараз?
У будь-якому випадку, я б точно поїхала з Луганська та забула б як страшний сон про Донбас.
Але якби знала все, що зараз, я б продала нерухомість і виїхала.
Більше нічого я навіть і не змогла б змінити: у мене немає ні політичної, ні соціальної ваги, я можу лише розповідати своїм друзям, хто така росія та що вони роблять. Це і так робила, але глобально це б нічого не змінило.
Думку свою я б ні в якому разі не змінила: я вважаю, що на нас напали. І все, що було до того – Майдан – це було правильно. Багато людей кажуть: Ось якби не Майдан, нічого всього не було б, ми б собі нормально жили”. Ні! Ми б жили як в росії – ні у кого немає прав, всі мовчать, всі бояться, нас би саджали за фразу «Миру мир» на 7 років. Вибачте, але ні. Супротив владі – це правильно, це не зробило країну гіршою, це зробило країну кращою.
6. Чи плануєте ви своє майбутнє? Якщо так, то на який термін? Яким бачите майбутнє України?
Нічого не планую, я не можу.Те, що я планую, так це те, що завтра мені потрібно встати та сходити в магазин і на роботу, а післязавтра день прання…ось такі у мене плани. А 5-10 років, звичайно, ні. Навіть на місяць не планую. Можливо, через те, що у мене депресія та моя підсвідомість не хоче мати надії.
Україна буде! Ми стоїмо, майбутнє України світле та радісне, якби не всі ці люди, які крадуть, не вся ця корупція. Тому що можна пригадати, коли почалося повномасштабне вторгнення, як люди згуртувалися, як один одному допомагали, як тваринок вивозили, як під кулі бігли, щоб врятувати дітей…перший місяць люди були неймовірні – ідеальна нація. Але це, на жаль, швидко дуже закінчилося: почали красти, брехати, вивозити, завозити…і всі про це знають, і досі це триває. Тому я не можу бачити майбутнє України, не беручи всю цю корупцію до уваги. Коли це все припиниться, у нас буде світле майбутнє, але я знаю, що я цього не побачу.
Я б хотіла, щоб ці питання вирішувалися, та мені дуже шкода, що світ починає про нас забувати, бо це вже неактуальне, та всі втомилися.
Нам досі потрібна підтримка всього світу.
Ось так.
Аудіоформат історій буде доступний на Youtube каналі Unveiled Ukraine.